Я, Мілена

Перед— екранна Мілена, часто дихаючи й навіщось тримаючи себе однією рукою за пульс, другою зробила «зіор», а тоді «гешіпсі». Цим разом Мілена екранна, повертаючись до неї анфас, показала їй язика, що між тих темно-лиснючих губів виглядав якось уже зовсім відворотно -блідий, мов голий, ще й кінчиком ворушив. Перед-екранна натисла на паузу, щоб захопити паскудницю зі звішеним язиком: хай би так посиділа! — але не втрапила: кадр проскочив, і, нагло спинена, екранна Мілена заклякла із здивовано виряченими очима розпусної лялі, що вдає ображену цноту, — навіть губенятка наставила на «сю-сю», мов зібралася вимовляти: недобрий котик, зробив боляче своєму Мілюнчику!… Ах, та ти дражнишся з мене! — засичала вжалена до живого перед-екранна Мілена, вкриваючись слизьким холодом, як лускою, — так я ж-ж-ш-ш тобі зараз покажу!… — вона затокотіла кнопками, майже в ритмі власного прискореного серцебиття, змушуючи екранну Мілену то навпереміну оживати й завмирати, то біснувато кривлятись і сіпатись у веселенькій маріонетковій трясці, то сомнамбулічно розвертатись рапідом, насилу підносячи руку, мов під тиском ста атмосфер, але все воно ні на що не здалося — та нічим більше себе не виказувала, перетворившись на звичайнісіньке, невідь-пощо катоване, екранне зображення, так що спливло бозна-скільки часу, перш ніж Мілена перед-екранна, ладна вже й припинити своє шизофренічне заняття (тобто, погодитися з тамтою лярвою, ніби їй тут, перед екраном, усе справді приверзлося), почула зоддалеки, мов крізь товщу води, долинаючий телефонний дзвінок і піднесла слухавку — також чомусь рапідом, себто долаючи тим рухом тиск усіх ста атмосфер нараз. «Альо, — сказав, кашлянувши, незнайомий чоловічий голос, насуваючи на неї з глибу трубки, як грозова хмара, — альо, мнє нада Мілену», — тепер вона відчула холод уже і всередині: це було, як у дитячих снах про ведмедя, з яких завжди прокидалася з криком жаху: ведмідь наближався, ґіґантський і темний, і накривав її своєю тінню, «Слухаю вас», — спробувала боронитися голосом, відрухово ввімкнувши сріблясто-відчужений секретарський тембр, і на тому кінці, по паузі намислу (мов виціляли точність удару), з позірною вайлуватістю обізвались: «Слиш, кіца… Єсть предложеніє. Мнє тут на тєбя надоєло тока по тєліку са'рєть. Карочє, заві падружку, вчєрашнюю, і давай дагаварівацца на када, я заєду. Наїцот дєнєг нє переживай, базара нє будєт», — «Хто, що, як ви смієте, хто ви такий?! — обурено залепетала перед-екранна Мілена, водночас із ще більшим обуренням спостерігаючи, як цілим тілом напружилась і заграла, не в змозі довше всидіти в кріслі, Мілена екранна — з блиском в очу, із нетерплячою вібрацією збудженого хихотіння, і просто межи очі тамтій крикнула з розпуки, зовсім уже по-дурному: — Я міліцію викличу!» — В трубці недобре, владно засміялися: «Нічєво ти нє викличеш, дура. Ти лучче подумай, а я пєрєзвоню, адрес я знаю. І с подружкой пагаварі. Нє бойсь, тєбє панаравіцца», — «Забирайтеся геть!» — зовсім уже пискляво вереснула перед-екранна Мілена, але в слухавці й так відключилися (причім невідь-звідки прохопилися, в якомусь неймовірно цинічному, глузливо-танцюристому темпі, перші такти бетховенівського «Для Елізи»: па-ба, па-ба, пам, па-ра-па-пам! — вибулькнули, мов по-п'яному, тоді хтось дуже поважно проворкотав: «Соррі», і дзвінко закапав зуммер — як вода з незакрученого крана). Трубка тихенько лягла на важіль, і перед-екранна Мілена так само тихенько, білим од люті голосом сказала до екранної: «Я тебе вб'ю», — вочевидь не тямлячи, що говорить.