ЯК ВЕДЕТЬСЯ, ТАК І ЖИВЕТЬСЯ

- І - ДЕНЬ НА ПАСТІВНИКУ

— Грицьку про–о–оклятий! Грицьку ка–а–торжний! Гри–и–ицьку! — гукав одного літнього погожого ранку невеличкий хлопчик літ дев'яти, стоячи на високій бурті, кругом укритій молодою і зеленою, як рута, травою.

Сонце піднялось вже височенько і, гаряче, іскристе, обливало і бурту, і хлопчика, і кругом широке поле своїм огнистим світом; горіла молода трава на бурті зеленим огнем; неопавша роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням; одежа хлопчика — лихі вибійчані штанці, засукані аж до колін, латана сорочка і на голові з передраним козирком картуз — під тим світом теряли свою злиденність, неохайність — і латки, і дірки відбивали так красиво, дивились так мило, мов маляр намалював ту картину, а не жива вона стояла перед очима.

Картина була справді чудовна: з бурти, мов з високої гори, видно було на праву руч місто. Церкви підняли високо угору свої круглі голови, сяли у прозорому повітрі золотими банями, зеленіли їх залізні покрівлі, мов травою вкриті, біліли білі боки, мов з крейди вистругані; поміж церквами хати, людські огороди тонули у гущавині темно–зелених садків — он і річка блищала, звиваючись змією по жовтому пісочку і пускаючи легенький димок туману з себе, а через річку перекинувся міст — тонкий, узорчатий, мов з волосіні виплетений. Тута ж, недалеко від бурти, мов кріпость перед містом, висока кам'яна стіна обвивала кругом великий розкішний садок, здоровенную пустку–будинок — Ратієвщину. А на ліву руч від бурти розіслався степ, рівний, як долоня, широкий і довгий–безкраїй, тонув у своїй просторій про сторості, у своїй зеленій траві, спершу аж темно–зелений, а чим далі — блідніший, голубіший, поки не сходився з краєм блакитного неба, де, здавалось, він загнувся угору і пішов уже попід небом. Серед його хвилі хвилями золотого сонячного світу так і ходять, так і переливаються, то здіймаючись угору, то опадаючи униз; над ним сотні срібноголосих жайворонків непримітно в'ються, і їх весела і радісна пісня дзвенить, розходиться, розсипається, здається, сизо–прозоре повітря само бринить–співає… А на темно–синьому полі неба огненне коло сонця грає, прище світом, стріляє довгим промінням, сипле непримітними іскорками жару — невідомий коваль невідомим міхом роздув те величне та чудовне огнище світу! Гарно усюди, красно так — не надивився б, не налюбувався!

Та не дивуватися, не любуватися виліз хлопчик на самий вершок високої бурти, по боках котрої, щиплючи травицю, ходило десятеро овечат і двоє телят, — байдуже йому було і про їх. Він виліз, щоб з високості підглядіти, де заховалися Грицько та Василь — його рідний і двоюрідний брати, з котрими він ще до сходу сонця вигнав ту худібчину пастись. Хлоп'ята, поснідавши і щоб чим згаяти, то згаяти час, задумали гратись у піжмурки. Першому випало жмуритись Грицькові — старшому від його братові. Бистроокий, він зразу підглядів Івася, що приткнувся за буртою у балочці під широкою лопушиною.

— Вилазь, вилазь, Івасю! Знайшов, бач, глухий куток, лопушину! — кричав на його з бурти Грицько, регочучись.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» Івась кинувсь шукати. Оббіг кругом бурти, спустивсь у балочку, обдививсь, обшарив усі бур'яни — нема Грицька! Не думаючи швидко знайти брата, Івась кинувсь за Василем. Він бачив, ще як Грицько жмурився, Василь похилив прямо до Ратієвщини.

— Я знаю, він у рові між шипшиною засів, — промовив сам до себе Івась і ударився туди.

Шукав по бур'янах, заглядав у рів, свистав, гукав — і тільки його дзвінкий голос лунав між гущавиною високих берестків та пахучих лип, що спускали свої широкі гілки по білій стіні у рів, мов подавали кому руку або намірялися досягти до шипшини, що, так красно цвітучи, поросла по окопу, — Василь не окликався, не одгукувавсь. Досада розбирала Івася, як його так зразу нагляділи, а він аж ухоркавсь шукаючи, а й досі нікого не знайшов.

Повернув він знову до бурти. Дорогою мов з-під землі донеслося до його Грицькове «ку–ку!». Він разів з п'ять оббіг кругом неї — нема нігде. А його голос він чув. І так виразно гукнув «ку–ку!..». Ось знову гукає.

— Ага! ти у балочці, — радісно скрикнув Івась і побіг трохи не вдесяте у балочку. Шукав, лазив, кожен кущик обдивлявся — немає. Ще більша досада його проймає, аж сльози розбирали.

— Нехай вам біс! — промовив він і виліз на шпелень бурти — звідти так видно кругом, уже хтось десь та виткнеться. І от він дивиться, розглядає, чи не поворухнеться де бур'янина, чи не зашелестить травиця, може, де замаячить постать або Грицькова, або Василева… Теля бекнуло, і слідом за його беканням почулося втретє Грицькове «ку–ку!».

— Грицьку проклятий! Грицьку каторжний! Грицьку! — зарепетував ото Івась, теряючи надію знайти брата.

Йому не так досадно було на Василя — той далеко пішов ховатись, а Грицько — Грицько тут десь — він тільки закрив очі, а той і гукає: «Уже!», а от не знайде ніяк. Нігде б так і затулитись, немає таких потайних захистів, а оже не знайде!