Ярмарок суєти

Отже, Ребека слухала сера Пітта, розмовляла з ним, спі­вала йому, догоджала, улещувала його так, що йому ста­вало з кожним днем приємніше повертатися від своїх адво­катів з Грейзен до розпаленого каміна на Керзон-стріт (цю приємність поділяли й адвокати, бо Піттове просто­рікування дуже їх стомлювало), і коли настав час від’їзди­ти, він відчув у своєму серці біль розлуки. Як граційно вона посилала йому рукою поцілунки зі своєї коляски й махала хусточкою, коли він сідав у поштову карету! На­віть приклала раз хусточку до очей. А Пітт, коли карета рушила, насунув на лоба котикову шапку, відкинувся на­зад і почав думати, як вона його шанує, як він заслуговує на таку пошану, який дурний йолоп той Родон, що не ці­нує своєї дружини, і яка маломовна й сіра його власна дру­жина в порівнянні з блискучою, дотепною Ребекою. Мабуть, усі ці думки навіяла йому сама Бекі, але так делікатно й тонко, що годі було сказати, коли і як. І перед від’їздом вони вирішили, що треба полагодити родинний будинок до найближчого сезону й зустрітися в селі на різдво.

Шкода, що ти не роздобула в нього трохи грошей,— сказав дружині пригнічений Родон, коли баронет поїхав.— Я, слово честі, хотів би заплатити щось старому Реглсові. Таки негарно, що ми витягли в нього всі гроші. Та й для нас це може погано обернутися: він найме ще будинок ко­мусь іншому.

Скажи йому,— відповіла Ребека,— що як тільки сер Пітт влаштує свої справи, ми все заплатимо, і дай йому якийсь дріб’язок у рахунок боргу. Хоча в оцей чек, що Пітт подарував нашому хлопцеві,— і вона дістала з тор­бинки й простягла чоловікові папірець, якого баронет ли­шив для маленького сина й спадкоємця молодшої вітки Кроулі.

Щиро казати, вона сама промацала грунт, не чекаючи на чоловікову пораду, промацала дуже обережно й пере­коналася, що він ненадійний. Від самого її натяку на фінан­сові труднощі сер Пітт Кроулі відразу насторожився. Він почав довго пояснювати, що сам обмежений у коштах, що орендарі не платять, що дуже багато грошей забрали за­плутані батькові справи й похорон, що він хоче звільнити маєток від боргів і вичерпав уже свій кредит. Кінець кін­цем Пітт Кроулі відбувся тим, що подарував невістці дрібну суму для її сина.

Пітт знав, що брат і його родина бідують. Такий холодний і досвідчений дипломат не міг не помітити, що в них нема ніяких прибутків, а квартира й карета коштують грошей. Він чудово розумів, що отримав, чи, швидше, загарбав гроші, які за всіма розрахунками повинні були дістатися меншому братові, і, звичайно, його часом трохи мучило сумління, нагадуючи йому, що він повинен вчинити акт справедливості, або, кажучи просто, віддячити скривдже­ним родичам. Як людина справедлива, чесна й недурна, як добрий християнин, що знав катехізис і ціле життя Демонстративно виконував свій обов’язок щодо ближніх, він не міг не усвідомлювати, що брат має право розрахову­вати на його допомогу й що морально він Родонів боржник.

Коли часом на шпальтах газети «Таймс» з’являються химерні повідомлення державного скарбника про надходження п’ятдесяти фунтів від А. Б. чи десяти фунтів від У. Т.— так званих «совісних грошей» у рахунок податку, що його має сплатити той А. Б. чи У. T.,— отримання яких покаяні просять вельмишановного джентльмена підтвер­дити в пресі, то, безперечно, і державний скарбник, і читач добре знають, що названі вище А. Б. і У. Т. платять тільки маленьку частку того, що справді винні, і що людина, яка посилає двадцяти фунтову асигнацію, напевне має сотні й тисячі фунтів, за які їй треба було б дати звіт. При­наймні таке моє враження від не вельми переконливих доказів того, що А. Б. чи У. Т. виправились.

І я певен, що каяття Пітта Кроулі, або, коли хочете, його ласкаве став­лення до меншого брата, завдяки якому він отримав таке багатство,— це тільки маленький відсоток з того капіталу, що він був винен Родонові. Але не кожен захотів би пла­тити навіть стільки. Розлучитися з грішми — жертва май­же надсильна для всякої розважної людини. Навряд чи знайдеться десь смертний, який не вважав би великого своєю заслугою те, що він дав ближньому п’ять фунтів. Марнотратник дає не з співчуття, а тому, що йому приєм­но давати. Він не відмовляється від жодної втіхи: ні від ложі в опері, ні від коня, ні від доброго обіду, ні навіть від приємності дати Лазареві п’ять фунтів. Ощадлива люди­на — добра, розумна, справедлива, нікому нічого не вин­на — відвертається від жебрака, торгується з візником або цурається вбогих родичів. І я не знаю, котрий з них біль­ший себелюб. Мабуть, рівняється вони лише тим, що не­однаково дивляться на гроші.

Одне слово, у Пітта Кроулі з’явилась була думка зро­бити щось для брата, але потім він відклав цю справу на­далі.

Ребека, проте, була не така жінка, щоб покладати великі надії на великодушність своїх ближніх, а тому цілком за­довольнилася тим, що Пітт Кроулі зробив для неї.