Ярмарок суєти

Емілія все думає, все сушить собі голову, як би збіль­шити скромні прибутки, що на них вони ледь животіють. Чи не могла б вона давати якісь уроки? Розмальовувати таці для візитних карток? Вишивати? Та вона бачить, що жінки, які вишивають краще за неї, тяжко працюють цілий день за два пенси. Емілія купує в художньому са­лоні два аркуші брістольського картону з золотими бере­гами й розмальовує їх, скільки їй стає хисту: на одному зображає рум’яного усміхненого пастуха в червоному кам­золі серед розкішного краєвиду, а на другому — пастушку, що переходить місток з собакою, дуже тонко заштрихова­ною. Продавець художнього салону і бромптонської крам­ниці мистецьких виробів (у якого Емілія придбала кар­тон, надаремно сподіваючись, що він його відкупить назад, коли побачить на ньому її малюнки) не може приховати глузливої посмішки, оглядаючи той безпорадний витвір мистецтва. Скоса позирнувши на даму, що чекає відпові­ді, він знову загортає картон у сірий папір і віддає його бідній удові та міс Клеп, яка зроду не бачила таких чудо­вих малюнків і була цілком певна, що торговець запла­тить принаймні по дві гінеї за кожен. Вони пробують щастя в інших крамницях у центрі Лондона, все ще пле­каючи якусь надію.

Не треба! — відповідає один продавець.

Збирайтесь геть! — жене їх другий.

Три шилінги й шість пенсів вигачено задарма; малюн­ки повертаються до спальні міс Клеп, яка й далі вважає, що вони дуже гарні.

Довго зважуючи й довго складаючи текст, Емілія пише своїм гарним письмом невеличку об’яву, повідомляючи громадян, що «леді, яка має кілька вільних годин, бажає присвятити себе вихованню маленьких дівчаток, яких вона могла б учити англійської і французької мови, географії, історії та музики. Звертатися до Е.

О., на адресу містера Брауна»,— і відносить її джентльменові з художнього са­лону, що милостиво погоджується покласти ту картку на прилавок, де її вкриває порох і засліджують мухи. Емілія кілька разів сумно проходить повз салон, сподіваючись, що містер Браун має для неї якісь новини, але він так і не запрошує її всередину. Коли ж вона заходить туди купити якісь дрібнички, виявляється, що нічого втішного там її не чекає. Сердешна, скромна жінко, ніжна й тендітна, де тобі боротися з жорстоким світом!-З кожним днем все дужче змагають її турботи й смуток, вона не зводить з хлопчика стривоженого погляду, якого той не може зрозуміти. Вона схоплюється вночі й нишком заглядає до його кімнати, впевнюючись, що він спить і що його ніхто не вкрав. Сама вона тепер майже не спить, її переслідують тяжкі думки й страх. Ох, як вона плаче, як молиться довгими, мовчазними ночами, як намагається приховати від себе самої настирливу думку, що треба роз­лучитися з сином, що вона — єдина перешкода на шляху до його добра! Вона не може, не може! Принаймні ще не тепер.

Хай колись потім. Ох, надто тяжко навіть міркувати про це, а як же його пережити!-У неї з’являється одна думка, від якої вона засоромлено червоніє: може, залишити свій річний прибуток батькам, а самій вийти заміж за священика,— він заопікується нею і її дитиною. Але портрет Джорджа і дорога пам’ять про нього гірко докоряють їй. Сором і кохання відкидають таку жертву. Емілія зіщулюється, як від гріховного до­тику,— такі думки ніколи не оселялися в цьому чистому, ніжному серці.

Боротьба, яку ми описуємо кількома реченнями, тривала в серці бідолашної Емілії протягом багатьох тижнів, і весь той час вона нікому не звіряла своїх мук. Та й не могла звірити: адже вона й у голову не покладала, що може зда­тися, хоч з кожним днем відступала перед своїм ворогом, з яким їй доводилося битись. Одна за одною на неї мовчки насувались гіркі істини і вже не залишали захоплених позицій. їхні спільні злигодні й лихо, безвихідь і прини­ження батьків, несправедливість щодо хлопчика — одне за одним падали укріплення маленької фортеці, де вона, бідолашна, ревно оберігала свій найдорожчий і єдиний скарб.

На початку цієї боротьби Емілія послала братові в Каль­кутту зворушливого листа, благаючи його не припиняти тієї допомоги, яку досі подавав він батькам, і простодушно, яскраво описуючи, які вони самітні й немічні. Вона не знала гіркої правди. Грошова допомога від Джоза надхо­дила регулярно, але її отримував один лихвар у Сіті: ста­рий Седлі продав її за певну суму, щоб мати чим провадити далі свої надаремні спекуляції. Еммі нетерпляче вирахо­вувала, скільки мине часу, поки брат отримає листа й пришле відповідь. Вона навіть зазначила в своєму запис­нику, коли його послала. Опікунові свого сина, доброму майорові в Мадрасі, Емілія нічого не писала про свої труднощі й своє горе. Після того вітання з приводу його май­бутнього одруження вона більше не посилала йому листів. Тільки з гірким смутком думала, що втратила й цього приятеля — єдиного, який так уболівав за неї.