Ім'я рози

«О, яке нахабство! — заволав Бернард, вдаривши п'ястуком по столі. — Ти з лукавою твердістю повторюєш напам'ять формули, яких навчають у твоїй секті. Кажеш, що повіриш мені, лише якщо я проповідуватиму те, що вважає слушним твоя секта. Так завжди відповідали лжеапостоли, і так відповідаєш тепер ти, може, навіть не помічаючи сього, адже на твоїх устах з'являються слова, яких тебе колись навчили, щоб ввести в оману інквізиторів. Тож ти сам звинувачуєш себе своїми ж словами, а я б, може, і втрапив у твою пастку, якби не мав великого досвіду інквізиторської праці… Але перейдімо до головного питання, нікчемний чоловіче. Ти ніколи не чув про Ґерарда Сеґалеллі з Парми?»

«Я чув про нього», — сказав келар, збліднувши, якщо це його виснажене обличчя могло ще більше збліднути.

«Ти ніколи не чув про фра Дольчина з Новари?»

«Я чув про нього».

«Ти ніколи не бачив його особисто, не говорив з ним?»

Келар якийсь час мовчав, немов обмірковував, яку частину правди йому варто сказати. Тоді наважився і ледь чутно мовив: «Я бачив його і говорив з ним».

«Голосніше! — закричав Бернард. — Щоб усі могли почути, як з твоїх уст нарешті злетіло правдиве слово! Коли ти з ним говорив?»

«Мосьпане, — мовив келар, — я був ченцем в одному з монастирів в околиці Новари, коли у тих краях зібралися Дольчинові люди, вони навіть проходили біля мого монастиря, і спочатку ніхто гаразд не знав, хто вони такі…»

«Брешеш! Як міг францисканець з Вараґіни опинитися в монастирі поблизу Новари? Ти не був у ніякому монастирі, ти тоді вже належав до банди братчиків, які вешталися у тих краях, живучи з милостині, ти пристав до дольчиніян!»

«Як ви можете твердити таке, мосьпане?» — тремтячи, сказав келар.

«Я скажу тобі, як я можу, а навіть мушу твердити таке», — мовив Бернард і наказав, щоб увели Сальватора.

Вигляд бідолахи, який, без сумніву, провів ніч на закритому і далеко суворішому допиті, викликав у мене співчуття. Сальваторове обличчя, як я вже говорив, завжди виглядало страхітливо. Але того ранку воно здавалося ще більш подібним до звірячої морди. На ньому не видно було знаків насильства, але те, як рухалося його заковане в ланцюги тіло, майже не здатне володіти своїми вивернутими кінцівками, і лучники тягли його, мов мавпу на мотузці, дуже виразно свідчило про те, як, мабуть, розгортався той жорстокий випит.

«Бернард його катував…» — шепнув я Вільямові.

«Зовсім ні, - відповів Вільям. — Інквізитор ніколи не катує. Турботу про тіло звинуваченого завжди довіряють світській владі».

«Але ж це те саме!» — сказав я.

«Аж ніяк. Це не те саме для інквізитора, який має чисті руки, і не те саме для допитуваного, який, коли приходить інквізитор, знаходить у ньому несподівану підтримку, полегшу для своїх страждань, і відкриває йому своє серце».

І я глянув на свого учителя: «Ви жартуєте», — мовив я іоіпелешено.

«Тобі здається, що з цього можна жартувати?» — відповів Вільям.

Тоді Бернард почав допитувати Сальватора, і перо моє неспроможне записати його обривисту і, якщо це можливо, ще більш вавилонську мову, якою відповідав цей чоловік, вже раніше упосліджений, а тепер зведений до рівня бабуїна, коли присутні ледве його розуміли, а Бернард підштовхував його, ставлячи запитання так, що той, нездатний до будь-якої брехні, міг відповідати лише так або ні. І читальник мій може уявити собі, що розповів Сальватор. Він розповів, точніше визнав, що розповів уночі, частину тієї історії, яку я вже знав: про свої блукання разом з братчиками, пастушками та лжеапостолами; про те, як, будучи у фра Дольчина, він зустрів серед дольчиніян Ремиґія, як врятувався разом з ним після битви при Бунтівничій горі, як після багатьох пригод вони знайшли притулок в монастирі у Казале. Крім того, він сказав, що, незадовго до своєї поразки і полону, єресіарх Дольчино ввірив Ремиґію якісь послання, котрі той мав доправити невідомо куди і кому. Ремиґій завжди носив ті листи при собі, не наважуючись доправити їх за призначенням, а прибувши до цієї обителі, страхався далі тримати їх при собі, але не хотів знищувати, тому віддав їх бібліотекареві — авжеж, Малахії, щоб той десь сховав їх в якомусь закутку Вежі.

Поки Сальватор говорив, келар дивився на нього з ненавистю, і в певну мить не зміг стриматися і крикнув: «Зміюко, мавпо похітлива, я був тобі батьком, другом, захисником, а ти так мені відплачуєш!»

Сальватор глянув на свого захисника, який сам тепер потребував захисту, і через силу відповів: «Мосьпане Ремиґію, кедь міг, служив тебі я. Й любив'ім тебе вельми. Але відомо тебі, як воно в холодній. Qui non habet caballum vadat cum pede[272]…»

«Дурню! — знов крикнув Ремиґій. — Сподіваєшся врятуватись? Хіба не знаєш, що ти теж помреш як єретик?

Скажи їм, що ти говорив під тортурою, скажи, що ти все вигадав!»

«А чи я вім, мосьпане, як воно кличуть усі тії герезії… Патерини, ґаццези, леонисти, арнальдисти, сперонисти, ціркумцизи… Я не єсм чловік учоний, согрішил я sine malitia[273], і славний мосьпан Бернард то зна, тож уповаю на милость єго, во ім'я Отца і Сина і Святаго Духа…»