Ім'я рози

«У переступах двох типів. Що ти належав до секти Дольчина, що поділяв його єретичні погляди, звичаї та зневагу до гідності єпископів і міських радців, що, не розкаявшись, далі поділяєш їхню олжу й облуду, навіть після того, як сам єресіарх помер, а секту розігнали, хоч і не цілком здолали й знищили. І що, зіпсутий до глибини твоєї душі звичаями, яких ти навчився у цій неподобній секті, ти провинний у переступах проти Бога і проти людей, здійснених у цій обителі з причин, яких я ще поки не знаю, але яких і нема потреби до кінця з'ясовувати, позаяк вже й так було ясно доведено (і ми доводимо далі), що єресь тих, хто, всупереч ученню мосьпана Папи і його булл, проповідував і проповідує вбогість, не може не призводити до лихочинств. Ось що повинні дізнатись вірні, і сього мені буде досить. Зізнайся».

Тепер вже було зрозуміло, куди хилить Бернард. Зовсім не зацікавлений з'ясувати, хто ж убив решту монахів, він хотів лиш довести, що Ремиґій якось поділяв ідеї, які проголошували богослови імперії. Наголосивши на зв'язку між цими ідеями, які були також ідеями Перуджійської капітули, братчиків та дольчиніян, показавши, що у монастирі цім один-єдиний чоловік сповідував усі ці єресі і став призвідцем багатьох злочинів, таким чином він міг завдати своїм супротивникам воістину смертельного удару. Я глянув на Вільяма і побачив, що він це розуміє, але не може нічого вдіяти, хоч все це передбачив. Я глянув на абата — лице його було похмуре: він усвідомив, хоч і запізно, що його теж спіймали у пастку і що сама його місія посередника розсипається на порох, бо тепер він постає як господар місця, де зібралися всі неподобства світу. Щодо келаря, то він вже більше не знав, з якого злочину він ще може очиститися. Але в ту мить, мабуть, він уже був нездатен щось обмірковувати, і крик, що вилетів йому з уст, був криком його душі, і в ньому та з ним він дав вихід багаторічним таємним докорам совісті. Тобто, проживши життя, повне сумнівів, запалу і розчарувань, боягузтва і зради, стоячи віч-на-віч з неминучістю своєї погибелі, він вирішив визнати віру своєї молодості, не питаючи більше себе, чи вона слушна чи хибна, а скоріше намагаючись показати самому собі, що він хоч на якусь віру здатен.

«Так, це правда, — вигукнув він, — я був з Дольчином і поділяв його злочини та сваволю, може, я був божевільний, може, плутав любов до Господа нашого Ісуса Христа з прагненням свободи та ненавистю до єпископів, це правда, я згрішив, але що стосується того, що сталося в монастирі, я невинний, клянуся!»

«Ми таки чогось домоглися, — мовив Бернард. — Отже, ти визнаєш, що практикував єресь Дольчина, відьми Марґарити та їхніх кумпанів. Визнаєш, що був з ними, коли поблизу Тріверо вони послали на шибеницю багатьох віруючих в Христа, серед яких невинне дитя десяти років? І коли вішали інших людей в присутності їхніх жінок і батьків, бо ті не хотіли здатися на милість цих собак? Тому що на той час ви вже вважали, осліплені своїм шаленством і своєю гординею, що ніхто з тих, хто не належить до вашої спільноти, не може спастися? Говори!»

«Так, так, я у все це вірив і все це чинив!»

«І ти був присутній, коли схопили людей, вірних єпископам, і деяких з них заморили голодом у в'язниці, а одній вагітній жінці відрізали руку до плеча, залишивши її потім напризволяще, і вона привела на світ дитину, яка відразу померла нехрещеною? І ти був з ними, коли вони стерли з лиця землі і пустили з вогнем села Моссо, Тріверо, Коссіла та Флек'я, і чимало інших селищ поблизу Крепакоріо, чимало кам'яниць у Мортільяно та Кворіно, підпалили церкву в Тріверо, осквернивши перед тим священні образи, вирвавши вівтарні плити, зламавши руку статуї Пречистої, розграбувавши чаші, обстанову і книги, зруйнувавши дзвіницю, порозбивавши дзвони, присвоївши собі все парафіяльне знадіб'я і майно священика?»

«Так, так, я був там, і ніхто вже не знав, що діється, ми хотіли приспішити момент покари, ми були передовим загоном імператора, посланого небесами і святим Папою, ми мали наблизити момент сходження ангела братолюбія, і тоді всі мали одержати благодать Духа Святого, і церква мала зазнати оновлення, і після знищення всіх зіпсутих панували б лише досконалі!»

Келар був мов одержимий і просвітлений водночас, здавалось, що дамбу мовчання і сповидності прорвало, що його минуле повертається не лише в словах, але й в образах і що він знов переживає емоції, які надихали його колись.