Ім'я рози

І ось тоді я зрозумів, що видіння се ні про що інше не мовило, як про те, що діялося в монастирі, про те, що ми вловили з неохочих абатових уст — й не раз у наступні дні я приходив сюди, щоб споглядати портал, маючи певність, що переживаю ту саму історію, яку він повідає. І я збагнув, що ми прибули сюди, аби стати свідками великого і несамовитого побоїща.

Я затремтів, мов облитий крижаним зимовим дощем. І тут почув я ще один голос, але тепер долинав він з-за моєї спини, і був то голос інший, бо цілком земний, а не породжений сліпучим осердям моєї візії; ба навіть він розбивав цю візію, бо й Вільям (лише в той мент я згадав про його присутність), який теж поринув був у споглядання, обернувся разом зі мною.

* * *

Істота у нас за плечима мала подобу ченця, хоч брудна й подерта ряса робила його більше схожим на бурлаку, а обличчя його мало різнилося від потворних ликів, які ми щойно бачили на капітелях. Зі мною зроду не траплялось, як це бувало натомість з багатьма моїми побратимами, щоб мене відвідав диявол, однак, гадаю, якщо колись він має явитися мені, уподібнившися до людини, але не можучи за Божим велінням цілковито приховати свою природу, він постане переді мною саме в тій подобизні, яка виринула тоді під видом нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїджена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд — не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом, от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від обличчя, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м'ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.

Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:

«Penitenziagite! Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смерть єсть super nos[36]

! Молися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata[37]! Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri Iesu Christi[38]

! I паки радость в болі й laetitia[39] в терпінню… Глядись од діавола! Присно сокрився в леда куті, оби ся в'їсти мені в п'яти. Зась Сальватор не глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum[40]. Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?»