Ім'я рози

«Дехто з учасників Перуджійської капітули, Арнальд з Аквітанії, Г'ю з Ньюкасла…»

«Хто?» — перепитав Убертин.

«Гуґо з Новокастра, даруй мені, я подумки вживаю свою рідну мову, навіть коли висловлююсь доброю латиною. І ще Вільгельм Альнвік. Від авіньйонських францисканців можна чекати Єроніма, того дурня з Каффи, може, будуть також Беренґарій Таллоні та Бонаграція з Берґамо».

«Уся надія на Бога, — мовив Убертин, — ці двоє не забажають надто настроювати Папу проти себе. А хто відстоюватиме позиції курії, я маю на увазі — хто з непримиренних приїде?»

«Судячи з того, що мені писали, буде, гадаю, Лоренцо Декоалькон…»

«Підступний чоловік».

«Жан д'Анно…»

«Той знає всі богословські тонкощі, бережись його».

«Якось дамо собі раду. І врешті, Жан де Бон».

«Той зчепиться з Беренґарієм Таллоні».

«Так, це, гадаю, буде страшенно кумедно», — мовив мій учитель веселим тоном. Убертин глянув на нього з непевною усмішкою.

«Ніколи не розумію, коли ви, англійці, говорите серйозно. Нічого кумедного в такому серйозному питанні нема. Ідеться про виживання ордену, до якого ти сам належиш, і який я теж в глибині серця все ще вважаю своїм. Але я благатиму Михаїла не їхати до Авіньйона. Надто вже наполегливо Йоан запрошує, кличе, заманює його до себе. Не довіряйте тому старому французові. О Господи, в чиїх руках опинилась Твоя церква! — Він повернув голову до вівтаря. — Вона стала блудницею, розніжилась у розкошах, купається в розпусті, наче розгарячена змія! Від суворої чистоти Віфліємської яскині, від нагого дерева, lignum vitae[52]

хреста, до вакханалій золота та каменю! І тут теж, розумієш, — ти ж бачив тутешній портал. Куди не глянь — всюди пишаються образи! Зрештою, недалекі вже дні Антихриста, і я боюсь, Вільяме! — Він озирнувся навколо, вдивляючись витріщеними очима у темні нави, немов Антихрист мав ось-ось з'явитися, і я відчув, що й сам сподіваюсь побачити його. — Його намісники вже тут, він послав їх, як колись Христос послав у світ апостолів! Вони топчуть Град Божий, спокушають обманом, лицемірством і насильством. Тоді пришле Бог слуг своїх, Ілію та Еноха, яких Він зберіг при житті у земному раю, щоб вони сплутали плани Антихриста, і прийдуть вони, і проповідуватимуть у волосяницях, і навчатимуть покаяння прикладом і словом…»

«Вони вже прийшли, Убертине», — сказав Вільям, показуючи на свій грубий францисканський габіт.

«Але вони ще не здобули перемоги, саме настала мить, коли ошалілий Антихрист накаже замордувати Еноха та Ілію і виставити їхні тіла напоказ, щоб кожен їх бачив і боявся йти їхнім шляхом. Так, як хотіли замордувати мене…»

Тут мене охопив жах, я подумав, що Убертин у полоні якогось божественного безумства, і став побоюватися за його розум. Тепер же, через багато літ, коли я знаю те, що знаю, тобто що через кілька років його буде вбито в якомусь німецькому місті за вельми загадкових обставин і що винуватця так ніколи й не знайдуть, я відчуваю ще більший жах, бо вже не маю сумнівів, що того вечора Убертин пророкував.

«Знаєш, авва Йоахим говорив правду. Ми вступили в шосту еру людської історії, коли грядуть два Антихристи — містичний Антихрист й Антихрист істинний, і се станеться тепер, у шосту епоху, після того, як з'явився Франциск, який відобразив на своїй власній плоті п'ять ран Розп'ятого Ісуса. Містичним Антихристом був Боніфацій, відречення Целестина недійсне, Боніфацій — то звір, що виходить з моря[53]

, сім голів його зображають смертні гріхи, а десять рогів — зневажені заповіді, наближені до нього кардинали — то саранча, а тіло його — Аполліон[54]! Але число звіра, якщо написати його ім'я грецькими літерами, є Benedicti! — Він пильно глянув на мене, чи я все зрозумів, і повчально підніс палець. — Істинним Антихристом, звіром, що виходить із землі, був Бенедикт XI!

Бог допустив, щоб се втілення пороку й зла порядкувало в Його церкві, аби ще більшою славою засяяли чесноти його наступника!»

«Але ж, превелебний отче! — ледь чутно заперечив я, набравшись відваги, — його наступником є Йоан!»

Убертин заслонив собі рукою чоло, немов щоб прогнати болісний сон. Він був такий стомлений, що ледве дихав. «Авжеж. Всі ці розрахунки хибні, ми все ще очікуємо ангельського Папу… Але таки з'явилися Франциск та Домінік. — Він підніс очі до неба і молитовним тоном мовив (але я був певен, що то він цитує уступ зі своєї славетної книги про дерево життя): — Quorum primus seraphico calculo purgatus et ardore celico inflammatus totum incendere videbatur. Secundus vero verbo predicationis fecundus super mundi tenebras clarius radiavit[55]… Так, якщо ці обітниці справдяться, ми ще дочекаємось ангельського Папи».

«Хай буде так, Убертине, — мовив Вільям. — А поки я мушу тут подбати про те, щоб не прогнали людського імператора. Про твого ангельського Папу говорив також фра Дольчино…»