Ініціація

— Мамо, якщо хочеш зберегти таємниці, прикривай щільніше двері в кабінеті!

— Ти підслуховувала?

— Ні, — брешу, оперативно починаю іншу тему, бо давно запитати хотіла. — Послухай! Скажи як психотерапевт, поясни свою логіку. Чим ти керувалася, коли назвала Ромку Ромою, а мене — Меланією! Мамо, про що ти думала, коли назвала свою дитину «темною, чорною»! Ти знала, що з грецької Меланія перекладається як «чорна»?! Що твою дочку через те може тягнути до людей із чорною душею! І це вирок! Вирок на все життя.

— Відколи ти стала розмірковувати такими примітивними категоріями, люба?! Людина сама наповнює змістом і своє життя, і власне ім’я.

— Ти не відповіла! Чому Меланія?!

— Бо ваші з братом імена звучали мені. І досі звучать. Розумієш? У них присутня чудова мелодика. — Мама знову уважно роздивляється мене. — Тобі стало заважати твоє ім’я?

— Я взагалі перестала бачити сенс в іменах. Важливіше те, що криється за іменем.

— І давно ти це усвідомила?

— Відучора! Повернулася додому і дізналася, що хазяїн квартири підвищує платню! — брешу безсоромно. — Без попередження, без будь-яких пояснень! А в нього красиве ім’я, до речі: Ернест Олексійович. Звучить, так? Але це не означає, що він порядна людина. І це не змінить мого рішення, бо я вирішила розпрощатися з квартирою на Ентузіастів. Нащо витрачати на житло більше грошей?! Краще куплю «Мікру», сяду за кермо і поїду… на схід! На самий-самий схід. Аж до Китаю чи Японії. Хто мені заборонить? Для вільної людини не існує кордонів, скажи? — І понесло: брехня алогічна, гаряча, з льоту, а далі вже заздалегідь підготований текст. — Тому в мене прохання! Зможете забрати з Ентузіастів мої речі? Бо не встигаю. Роботи багато.

— Без проблем.

— Я тобі детально перерахую, що там мого. І ще. Я у вас поживу трохи. Добре, мамо?

— Нащо питаєш? Це твій дім, люба.

— Звісно. Але в моїй колишній кімнаті тепер твій кабінет. І взагалі, мабуть, ви з татом звикли жити удвох. Я відсьогодні почну шукати нову квартиру.

— Знову на Лівому?

— Ноги моєї більше там не буде!

— Але на Лівому дешевше. А ти ж хочеш зекономити.

— Є речі, важливіші за мої бажання! Заради них варто йти на компроміс.

— Зневажання власних бажань — уже компроміс, люба.

— Неправильно сформулювала. Я ж не така розумна, як ти, мамо. У мене є проблеми з формулюванням власних думок. Так, хочу зекономити, але з урахуванням деяких факторів… — плутаюся-замовкаю, і раптом прозріння. Офіс «Кресала» — ось він, майже поруч. На Жилянській, неподалік залізничного вокзалу.

Приймаю цей факт, веду далі вже впевнено:

— Справа в тому, що я врешті знайшла дуже перспективну роботу. Від вас до офіса — пішки десять хвилин. Тому і шукатиму собі житло десь тут: поряд із роботою, з вами. Зекономлю на таксі.

— Логічний план, — погоджується мама, питає: — А що за робота? Цікава? До душі?

— Згодом розповім.

— Добре. — Мама вже дивиться на годинник: певно, у неї на сьогодні заплановано ще безліч справ. Підводиться.

— Зачекай, мамо! — Я теж встаю. Дивлюся мамі в очі, як психотерапевт намагався б роздивитися в пацієнті перші ознаки страшної хвороби. — Ти взагалі як? Усе нормально? Просто давно не бачилися. Тому питаю.

— Ми ж зідзвонювалися кілька днів тому. Невже не пам’ятаєш, люба?

— Мамо, з моєю пам’яттю все гаразд. Чи я не можу спитати наживо? Зневажаєш дублі?

— Ми живемо без прикрих несподіванок, доню. Тато став більше на роботі затримуватися, але то зрозуміло. Війна. І все це я казала тобі два дні тому по телефону.

— А Ромка? — нарешті видушую полохливо. — Ромка як? Він же не я. Це я можу на кілька днів щезнути, а він тобі щодня дзвонить. Дзвонив. Так?

— Рома більш сентиментальний, ніж ти.

— То що, мамо? Дзвонив? Сьогодні, вчора…

— Учора вранці. Сказав, що кілька днів буде поза зоною. Що зателефонує наприкінці тижня.

— І все? Тобі цього достатньо? — шаленію. Розумію, що то не допоможе, нічого не змінить, не внесе ані краплі ясності, але шаленію. — А раптом із ним щось трапилося? Я вчора ввечері заходила до нього, на сади. Його не було! І Брукс із Брайаном. Тобі це не пече? Чи проблеми дурнуватої лесбіянки для тебе важливіші?!

Мама завмирає, дивиться на мене без гніву і образи: уважно, як на пацієнтку.

— Хочеш поговорити? — обережно пропонує після паузи.

У мене надзвичайно розумна мама! Вона відчуває мої жалі на рівні підсвідомості, ніколи не покине в біді, але і не обніме ніколи: наші стосунки сконструйовані інакшим чином.

— Ти навчила мене обходитися без цього, — відповідаю, не брешу.

2

Мама мала рацію, коли запевняла перелякану провінціалку Анастасію, яка раптово і під впливом алкоголю виявила в собі приховані лесбійські нахили, що своєю радістю кожна людина прагне поділитися з усіма. А горем, думаю, хоч би з однією людиною, яка зголоситься не тільки вислухати, а й прийняти частину твого болю.