Ініціація

Уранці заходилася збиратися на роботу — зубна щітка, знову цигарка, знову кава. До дверей підійшла…

— Не хочу!

І питання. Теж до себе: чого не хочеш? Роботи не хочеш? Так ти здуріла!

— Людей не хочу, — прошепотіла. І ніби попіл усім нам на голову, земля впереміш із камінням, квіти. Всім людям. І мені.

Того дня я поховала всіх людей і на роботу вже не пішла. Звільнилася з ліцею, набрехавши, що виїжджаю на ПМП до Данії. З видавничого дому звільнили за тиждень із формулюванням «за грубе порушення робочого графіка». Товклася в найманій нірці, дивилася на екран ноутбука, бо того дня, коли до офіса видавничого дому прийшла скорботна жінка в чорному, від Нілса прилетіло повідомлення. «Як справи?» — питав, і я все думала-думала: якими англійськими словами пояснити Нілсові дивний зсув, що стався в моїй душі? День думала, два, тиждень. І все не відповідала. І він чомусь не перепитував: «Агов, ти де? Куди щезла? Що сталося?..» Мовчав. І я мовчала. Він так і не порушив тиші, і я не порушила, і майже трирічні стосунки завершилися, ніби і не було їх ніколи. І монетка у два євро не допомогла.

За місяць, ошелешена і розгублена, догризала останнє підсохле печиво, приречено розмірковувала про те, як вижити в цій новій реальності. Допомогла… Леся Ігорівна. Зателефонувала, сказала доброзичливо просто: мовляв, знайомий професор книжку написав, дуже важливу книжку, тому шукає тямущого редактора.

— Візьмешся? Добре заплатить.

— Візьмуся, — відповіла я, видряпуючись із-під попелу, землі та квітів.

Серце не зупинилося. Почалося життя без власних слів, бо редактору-фрилансеру тільки чужі слова відшліфовувати. Завантажилася роботою по вуха, наче від того прийде і полегшення, і радість. А від того єдина свобода — спілкуватися з людьми виключно у власних корисливих справах чи тоді, коли самій воля. Та те мало допомагало, бо спонтанні емоції, підсвідомі пориви і страхітливі сни час від часу раптом виштовхували назовні, провокували на дурнуваті вчинки. Чому я пішла з нотаріусом? Навіщо намалювала той контур білим?

Питання дошкуляють ввечері, коли мізки втомлюються від роботи, наповнюються далекими від замовних текстів думками: сон, двері, Герман, плями на стінах, Діна, черевики, сліпа Улька, її хтивий альфонс Тимур, через якого я тепер почуваюся винуватою перед старим божевільним нотаріусом.

— Дідько! Як же я люблю себе! Як же мені хочеться, щоби мене любили всі! Всі! Навіть той придуркуватий дід!

Совість штовхає до старенького зошита.

— Добре. Варто бодай спробувати, — шепочу роздратовано, будую план: виділю годину. Одну тільки годину, аби зрозуміти: скільки сторінок дрібного нерозбірливого тексту зможу опрацювати за шістдесят хвилин. Добре б сторінок із десять.

Гортаю зошит. Зупиняюся на випадковій сторінці, текст пливе перед очима… «Людина — частина тваринного світу планети. Із цією аксіомою важко посперечатися. Єдине, що відрізняє нас від “братів наших менших”, це здатність до розвитку. Не стану перераховувати досягнення людства у сфері науки, медицини, мистецтва тощо: людям є чим пишатися. Та є і чого соромитися. Ми захопили рідну планету разом з усіма її скарбами, як загарбники. Ми нахабно і безвідповідально розпоряджаємося її ресурсами, знищуємо живу природу материків і островів, річок, морів, океанів…»

— Господи, що за банальна маячня?.. — бубоню, та все ж продовжую…

«Ба більше! Від часів первісної людини і до цього часу ми з дня у день нещадно знищуємо собі подібних. Ми вбиваємо людей у війнах і без них. Це теж результат нашого розвитку? Чи цілковитої його відсутності?Може, деформації розвитку? Ми підкріплюємо вбивста мільйонів вигаданими гаслами про боротьбу добра зі злом. Думаєте, такі поняття існують у тваринному світі? Чи, може, вважаєте, що “брати наші менші” дякують богам, коли до смерті загризають здобич, аби насититися?»

— Діду, діду. Ім’я тобі — Апокаліптик! — бурчу, злюся. Та продовжую.