Ініціація

— Хоч самій щоночі посеред шляху ставай і перекривай його! — обурювалася, бо на виручку вдень не скаржилася: клієнтів вистачало. А от уночі — наче хто зурочив! Нема народу! І хіба для того Антоніна на останні гроші накупила вовняних ковдр, рушників і квітчастих простирадл, аби все те добро лежало мертвим вантажем і не приносило копійки? Прорахувала бізнес-план до дрібниць, коли наважилася написати на плакаті: «Цілодобово!»

Тої весняної ночі вперше від початку року в Антоніниному закладі на ніч зупинилися дві фури, і хазяйка так зраділа, що навіть налила хлопцям по чарці «від закладу». Нагодувала їх вечерею, залишила помічницю Аську водіям постелити в одній із двох вільних спалень, а сама вирішила перевірити, чи не вештаються навколо сумнівні типи, бо все в Антоніниному закладі було. Крім охорони.

Начепила ліхтарик на лоба, озброїлася електрошокером, вийшла надвір і остовпіла: посеред двору стояла стара жінка. І як у двір увійшла?! Хвіртка ж замкнена.

Ох, розгнівалася. На жінку посунула.

— А це що в нас тут за гості швендяють?

Старенька не озвалася. Товклася на одному місці, дивилася на Антоніну розгублено. Ґаздиня підійшла ближче. Обдивилася стару.

— Кажіть уже щось! — прикрикнула сердито.

— Миколка хворіє, — прошепотіла старенька. — Боюся, не одужає.

— Так чого ж вас, бабо, по чужих дворах носить, коли ваш Миколка хворіє?! Миколка — це хто? Дід ваш? Де ви його покинули?

— Тут він.

— Де «тут»?

Стара жінка пішла до паркану. Антоніна за нею. Бачить: біля паркану на шматку целофану лежить кудлатий пес — очі розплющені, дихає важко, мордяка в крові. А поряд шкіряна сумка валяється. Ґаздиня зиркнула на бабцю, як на божевільну:

— Оце ваш Миколка?

Стара жінка закивала.

— Треба гарячої води, щоби умити дитину. І йод. Я б змастила Миколчині рани йодом.

— Так, бабо! Досить! — відрізала Антоніна. — Не в себе вдома, аби наказами розкидатися! Стережіть свого Миколку! Зараз ми його підрихтуємо!

Пес бачив, як міцна ґаздиня пішла до будови, звідки пахло смачним, та псові було не до їжі: у голові паморочилося, сил звестися на лапи не було, хоч і пробував, та стара жінка з його зграї торкалася псової спини долонею, примушувала знову лягти.

— Будь слухняним, Миколко. Не вередуй.

Ґаздиня скоро повернулася: з мискою теплої води, великою ганчіркою, напівпорожньою пляшкою вина і звичайним дерев’яним ящиком. Кинула ящик на землю, біля пса присіла. Загарчав загрозливо.

— Ага! Ще вкуси мене! — пригрозила ґаздиня.

Ухопила пса за пащу, стиснула міцно, виплеснула на зранену псову голову теплу воду, обтерла ганчіркою. Потім устромила псові в пащу пляшку, змусила проковтнути трохи вина.

— Знаю, що роблю, — сказала старій жінці. — Коли мого Байкала п’яний сусід побив, то вже думали, що сконає. А потім влили в нього червоного вина, рани промили — і нічого, оклигав. От побачите! На ранок гасатиме ваш Миколка, як заведений!

Реанімацію провела, підвелася, ганчірку біля пса кинула.

— Голову йому обмотайте, — на ящик показала. — Та не стійте, бабо! Сідайте! Оце вам пуфик на всю ніч. Я б вам у хаті постелила, та в мене там люди. Усі ліжка зайняті, — збрехала.

— Я би Миколки не покинула, — відповіла стара жінка.

Важко опустилася на ящик, приклала до псової голови ганчірку. Побачила свою сумку. Усміхнулася.

— Моя сумочка, — прошепотіла. Подивилася на Антоніну. — Ви знайшли мою сумочку?

Антоніна насупилася роздратовано.

— Значить так, — оголосила. — Щоб уранці вас із вашим Миколкою тут уже не було! Ви мене зрозуміли?

— Руки помийте, — відповіла бабця.

Антоніна плечима знизала (з чого дивуватися? І не таке бачила!), пішла до закладу, та коли вранці вийшла у двір, то не побачила ані старої жінки, ані кудлатого пса. Тільки шматок цупкого целофану та скривавлену ганчірку, які валялися біля паркану.

13

Совість наче сказилася! Збудила вдосвіта і, хоч мені б після нервової ночі бодай кави ковток, наказала нагодувати Брукс, биту годину кружляти з нею навколо каналу, і тільки коли все те було виконано, здалася, позіхнула і заснула. А мала б нагадати:

— Дівчино! Чи не ти та дурепка, яка вчора заприсяглася волонтерам повернутися зранку і взятися за буряки?

— А на себе працювати коли? — відповіла б я. — Гроші закінчуються, замовлення лежать, дедлайни усе ближче.