Ініціація

Вата опускається все нижче — нема повітря. Рву вату, рву, не відповідаю на настирливий Ульчин телефонний дзвінок. Вибач, Уляно! Не можу відповісти: вату рву, щоби дістатися повітря. Та й говорити нема про що. План такий! Побачу свого мужчину, тільки після цього віддам тобі флешку з нотатками діда Реформаторського. Отак і передай своєму коханому Тимуру! І мені по цимбалах, що він тебе доїдає докорами: сама на свою голову покидька знайшла. Я тут до чого?

Вата все нижче. Здається, вже ніякі зусилля не розірвуть її.

— Нічого не хочу! Нічого, тільки одну людину, — шепочу відчайдушно.

Вата розвіюється, розлітається, дає думкам дорогу. Думаю! Над власною думкою — все думаю, думаю. Що ідеї діда Реформаторського зачепили за живе, хоч і здаються цілковитим божевіллям.

Що змусили копирсатися у власній душі і мізках, і я мимоволі занурилася в себе, та висновок тих розвідок — банальний і до біса передбачуваний.

— Байдуже, хто я. Нічого не хочу, тільки одну людину, — повторюю.

Упевнююся. Така моя ідентифікація: я кохана. Кохана, і все в мені — тільки для цього. На повних сто відсотків. І моє тіло, і думки, і мрії, і життєві цілі, і увесь мій світ — тільки для кохання, для коханого. Абсолют. Альтернативи не існує. Адекватної заміни ще не вигадали. Гроші, успіх, задоволення, чесноти, агресивна самореалізація і пасивне зверхнє несприйняття агресивної самореалізації, філософствування хоч про окрему людину, хоч про весь білий світ, тваринна жага до життя, навіть лихоманка творення без любові — вата.

Роздивляюся відчайдушну, заплутану, як китайський ієрогліф, тезу. Не дивуюся. Знаю, що робити.

Герман! Маю знайти Германа. Герман — нитка, яка веде до Блека.

І ніби ніяких проблем. Ніби вирішила — і враз у нотаріальній конторі чи в побитій для ремонту квартирі на благословенному Подолі на мене вже чекає розгодований нотаріус із коштовним годинником на лівій руці. Зиркає на нього, дратується.

— А ти де?! Ось я! Заради тебе припхався! Пояснити, куди сам зникав, розповісти про Діну. І Блека.

Вірю. Бо не може такого бути, щоб мені — нічого, геть нічого, навіть однієї людини в неосяжному просторі. Світ багатогранний, різнобарвний, із позитивними побічними ефектами. Такими, як Герман, який щез, та заради мене, заради моєї любові об’явиться.

Вірю. Гарячково скидаю піжаму, в яку закувала себе на три дні. Виймаю з шафи одяг, та встигаю вдягнути лиш колготки і футболку, коли в двері — дзень!

Дзень!

Блек! Блек… І отака — суцільне щастя! — в колготках-футболці, а це знак, бо так само зустрічала Блека вперше, мчу до дверей, не дивлюся в дверне очко. Нащо?! У двері — дзень! Так звучить щастя.

Розчахую навстіж, подаюся вперед, на площадку загального користування.

— І досі спала? — Брат дивиться на мене скептично, чухає за вухом Брайана, який дисципліновано стоїть поряд.

— Повернувся? — шепочу безпорадно.

Брукс влаштовує Ромі і Брайану відчайдушно-верескливу гавкучу радісну зустріч. Плигає навколо брата, скаче на Брайана, дуріє-гасає вітальнею. Рома пливе від щастя, ніяк не може відірватися від Брукс: пестить її, пригортає до себе. І говорить, говорить — чи то мені, чи то дівчинці своїй. Що вони з Брайаном попрацювали на славу, що шотландські суки вишиковувалися у чергу, аби тільки мати шанс запліднитися від Брайана. Що то принесло чимало грошей, бо Рома вирішив не домовлятися з хазяями шотландських сук про щенят із майбутніх приплодів, а брати фунтами стерлінгів, тож тепер Рома — не просто Рома, а Рома-Річчі!

— Класно звучить, скажи? — сміється. — Рома-Річчі! Коли куплю білий вітрильник, так його й назву.

Неконтрольована лють підступає мені під горло. Брат не бачить. Базікає і базікає. Що про вітрильник — то так, для приколу, бо насправді розпорядиться грошима розумно.

— Тобі нарешті борг віддам, — каже. — Нам із Брукс і Брайаном трохи залишу, а решту відішлю Яні з Катрусею.

— Так ти шляхетний? — лють проривається назовні. Дивлюся на брата презирливо.

— Щось не так?

— Ти покидьок! Скотина, дебіл і останній покидьок!

— Ти психована сьогодні. Проблеми? — насторожено питає брат.

— У тебе проблеми! У тебе! Не розумієш, ідіоте довбаний?! — кричу, зриваючи горло.

Брукс із Брайаном — гоп! — і вже біля брата, дивляться на мене вороже, гарчать, у бурштинових очах годі шукати добра.

— Так! Спокійно! Брукс, Брайан! Лежати! Усе нормально, — Рома словами прибиває ротвейлерів до підлоги, йде до мене, бере за плечі, дивиться в очі.

— Що з тобою?

— Зі мною? — кричу. Страшно, а я кричу, не можу вгамуватися. — Що з тобою сталося?! Гроші він дружині з дочкою відіслав, козел!

Відштовхую брата. В очі йому, в очі! Вихлюпую гнів навалою.