Ініціація

Не чекаю у відповідь: «І я тебе…» Те станеться надвечір. На набережній біля металевого кільця, до якого Блек прив’язував наш дивний човен. Ми сидітимемо на траві, дивитимемося, як сонце ховатиметься за лаврою. Пахнутиме сиром, хлібом і вином. Не рибою, бо риба не лягає у мій контекст. Я не розумію, навіщо нам риба, але раз коханий мужчина того хоче, то хай буде і риба, тільки б сказав: «Кохаю тебе, Ромо-Розо…»

— Так і буде, — шепочу, поспішаючи до таксі. — Сьогодні особливий день.

18

Пані Півник — реально півень: яскрава, погордлива. «І очі півнячі. Круглі, насторожені, агресивні. Так і стежать, щоби ніхто з рота зернину не вихопив», — думаю незлобливо і відсторонено, бо власні світлі почуття безбожно женуть усі прояви реальності на світлий бік добра.

У скляному інкубаторі новонародженого «Кресала» на високому поверсі офісного центру біля залізничного вокзалу пані Півник по-хазяйському всідається у дороге шкіряне крісло, жестом показує мені на стілець навпроти, розкладає на столі брошурки з титулом «Всеукраїнська громадська організація» і сумнівним малюнком, який, на думку автора, символізує кресало, одночасно урочисто клекоче про величезну відповідальність, яку нова контора вирішила взяти на себе, бо в державі розплодилося безліч громадських об’єднань і всі, на думку самої пані Півник, а також її соратників і спонсорів, не відіграють тої непересічної ролі, яку б мали відігравати, тому…

— …«Кресало» бере на себе об’єднавчу місію, бо тільки наші ідеї…

«Тільки ваші ідеї — на часі, життєво необхідні і потрібні людям», — подумки продовжую монолог пані Півник.

Бідна ти, багата немолода жінко! Знала би ти, скільки разів я чула подібні палкі промови. У подібних конторах, з подібних шкіряних крісел, від подібних пихатих півнів. І якби Леся Ігорівна під час телефонної розмови не натякнула на розміри гонорарів, якими тут можуть оплатити мою чесну працю, я б зі співчутливою щирістю попрацювала ясновидицею: розклала б перед пані Півник брошурки, як карти Таро, всю правду розказала б наперед. Як жила собі пані Півник, тужила, бо суспільні процеси останніх років виштовхнули її на узбіччя, а вона ж іще — в соку і при тямі, і завжди була активною. Та і старість попереду, тож потреба поповнити власні золотовалютні резерви у пані Півник набагато гостріша, ніж у Національного банку, тому не здавалася, рук не опускала, копирсалася у всьому підряд: і в ґрунті, і в смітті, аби тільки знайти копійку, і дочекалася-таки результату, бо одного дня зателефонував колишній депутат, у якого пані Півник рахувалася помічницею ще в 90-х, начальницьким тоном запросив на зустріч і повідомив, що певні політичні сили, які мають величезну вагу, міжнародну підтримку і грошовитих спонсорів, вирішили, що Україні бракує вогню, тому хочуть зорганізувати суспільну базу для його роздмухування, але самі в світлі того полум’я світитися не бажають, тому шукають на роль виконавчого директора нової громадської організації людину активну, ідейно-підкуту і вірну спонсорам на абсолютному, безвідносному рівні. «Це я!» — заприсяглася пані Півник, коли зрозуміла, як кардинально-швидко зможе поповнити власні золотовалютні резерви. Уже наступного дня хтось зі спонсорів виділив для нової організації один із кабінетів у своєму ж офісному центрі, бо спонсори хоч і не дурні, але надто вже жадібні і все намагаються з гімна цукерку зліпити, тож платити за окреме приміщення для своїх політичних фантазій не бажають, а розчищають кут у своєму ж офісі. І це ніби логічно: і за оренду можна не платити, і контролювати зручно. І по цимбалах, що справжні громадські організації в скляних шпаківнях офісних центрів зі шкіряними кріслами не народжуються апріорі. Що лідери і організатори будь-яких суспільних процесів апріорі не ховаються в тінь…

«Як ітиму звідси, вивчу в холі вказівник фірм, які тут працюють, — думаю. — Власник будівлі чи найбагатшої контори саме й розкручує це “Кресало”…»

— …тому ми усвідомлюємо величезну відповідальність, яку беремо на себе, — голос пані Півник повертає мене до реальності.

— Розумію, — обережно підтримую розмову, намагаюся прикинути, як довго протримається «Кресало»: бездарно розкраде гроші спонсорів і помре чи встигне хоч раз кукурікнути.

— …і шукаємо передусім небайдужих людей, які поділяють наші ідеї! — продовжує пані Півник.

Насторожуюся: дивно. Розмови про «небайдужих людей» у таких конторах починаються пізніше. Коли спонсорські гроші розкрадені, платити нема чим, а використати ідейно-натхненних ще хочеться.

— Перепрошую, — уриваю нескінченний монолог пані Півник. — Може, Леся Ігорівна не зовсім коректно пояснила, чого від мене чекають у «Кресалі»…

— Нам потрібна людина, яка зможе красиво, привабливо, переконливо і чітко формулювати наші ідеї у найрізноманітніших формах для… широкого вжитку! Зможете?

— Були б ідеї, — відказую, усміхаюся мимоволі: певно, з небайдужими тут проблема.

— Ми всі працюємо день і ніч! — кукурікає пані Півник, хоча, крім неї, в офісі всеукраїнської організації — тільки я. А що я?

— Тоді і я не підведу, — запевняю.