Ініціація

— Та геть про все, Тасю. Про нас. То навіть добре, що я зараз їду. Доба в мене. І в тебе, Тасю. Подумаємо, прикинемо, як нам краще буде.

— Нема про що думати, Перегудо! — розсердилася. — Я вже все вирішила!

— Е ні, рибко, — відказав. — Ми з тобою вдвох жити зібралися, тому і вирішувати все маємо разом.

Скільки їхав на хутір, стільки згадував ображений Тасин погляд: вийшла на поріг, дивилася Перегуді вслід, коли той ішов до «Ниви». «Хіба можна на Тасю ображатися? — розмірковував. — Вона он тільки сьогодні жінкою стала! Певно, в стресі. Меле язиком абищо. А чому? Та тому, що довго самотньою скніла. І запитати не наважилася, чи сподобалася мені як жінка, і через те психує, мордується. І я йолоп. Міг би сказати… Що сьогодні — найкращий день у моєму житті…»

Згадав, як уранці ще з перепою сина до війська проводжав.

«Ні, день таки тяжкий, — поправив себе. — А от вечір — найкращий у житті».

Перед очі — гола Тася на підлозі: збудився, звеселився. Як не крути, таки трахнув нотаріусиху, хоч і не так, як планував: не по-людському, а як вийшло. І що з того? Головне, що результатом лишилися задоволені. Обидвоє.

Обидвоє?

Твою дивізію! Зупинив «Ниву» за метр від власного обійстя, дурні думки в голову. От халепа! Він, звичайно, бовдур, бо не сказав, що Тася — найкраща жінка з усіх, яких йому підкидало життя. Але ж і Тася не розридалася від щастя. Не сказала: «Пашко! Який же ти суперовий мужчина. Ти ж мене нині довів до повного божевільного щастя. Отепер тільки моє життя по-справжньому і починається!» Не сказала. Невже не сподобався?

«Та ні! — сам собі. — Якби не сподобався, вона б на мене не лізла знову і знову. І відпускати від себе не хотіла. Сподобався!»

Усміхнувся переможно, пішов до хати, в якій бабця Костомарова від ранку каменем сиділа біля вікна.

— Наталю Іванівно? Ви тут як? Усе гаразд? — спитав. — На свайбі погуляти хочете? Бо я, здається, скоро ярмо собі на шию повішу.

Бабця обернулася до Павла, глянула на нього ясно.

— Не буде у вас весілля, Германе, — відповіла зі своєї реальності.

6

Уранці наступного дня Перегуда загадав: якщо з сирами в столиці проблем не виникне, страхітливе бабине передбачення ніколи не збудеться. А щоб забути його остаточно, Павло покладе те передбачення в уявну сірникову коробку, закриє її, кине в глибоку яму, заллє бетоном, а зверху поставить табличку: «За своє думайте, бо повиздихаєте від заздрощів!» І Наталі Іванівні сказав, коли вже поскладав контейнери з сирами в «Ниву» і намірився мчати на столицю, та все ж повернувся до хати, хоч не було в тому геть ніякої потреби: за своє думайте!

— А вам є про що! Це я вам не про маршрутку на Київ! Немає у нас ніякої маршрутки і не було ніколи, — роздратувався, кидав у бабцю правдою, мов камінням. — І вам та маршрутка ні до чого. Нема вам куди повертатися, ось що я вам скажу. Обдурили вас лиходії, тому доля вам отут при мені доживати, бо я ж не тварюка, на вулицю не вижену! І в Оверкову хату вам переселятися не слід, бо як ви там сама? Ніяк. І оце у зв’язку з цим усім… — замовк, на ошелешену бабцю глянув. — У зв’язку з цим усім, думаю, час вам, Наталю Іванівно, на мене Оверкове обійстя переписати. У мене і ця… нотаріусиха знайома є, допоможе. Якщо чесно, мені те обійстя — як кобилі п’ята нога. І без нього клопоту аж по вінця. Але якщо не перепишете і помрете, не дай Боже, то тоді Оверкова земля роками бур’янами заростатиме, а хата розвалиться. І нащо мені все те під боком? Ще злодюжки які там прихисток знайдуть. Та я краще вже зараз Оверків город під картоплю перекопаю. Це ж слушна ідея, скажіть?

Замовк. Прискіпливо глянув на бабцю Костомарову, що стояла біля вікна, дивилася повз Перегуду в одну точку: дійшла до старенької суть його меседжу чи хворі мізки вже не в змозі проаналізувати важливий монолог?

— Наталю Іванівно!

Бабця глянула на чоловіка пронизливо-гірко, хитнула головою із неприхованою презирливою прикрістю.

— Значить, весь цей час ви вводили мене в оману, Германе?

Перегуда допетрав: бабина реакція — початок довгої непростої розмови, у результаті якої він має певний шанс отримати Оверкове обійстя, але в «Ниві» прокисали сири, а біля столичних ресторанів, певно, вже товклися Перегудині конкуренти-сировари, сподіваючись, що Павло не довезе свою продукцію вчасно.

— Знаєте, як ми домовимося, Наталю Іванівно, — мовив до бабці милосердно, мов миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Я зараз змотаюся по справах, повернуся, ми з вами сядемо і про все поговоримо.

— Мені немає про що говорити з вами, Германе, — твердо і цілком усвідомлено відповіла бабця. — На подібних до вас не варто витрачати слів. Таких слід карати.

Демонстративно відвернулася від Перегуди. Дивилася у вікно, і Павло міг би заприсягтися: очі бабині — сухі, вуста суворо зімкнуті.

— Ну, так теє… — буркнув старенькій у спину. — Ви тут поки своєму Германові страшну кару придумайте, а я поїхав. Повернуся, розберемося, кому підсрачника дати, а кому орден на груди повісити.