Ініціація

— Щось лишилося. Не думай за це. Я з Оверковим сином дядьком Іваном домовився.

— Про що?

— Грошей йому дав. Буде за нашим обійстям приглядати.

— То добре, бо волоцюги полюбляють покинутими хатами шастати, — прошепотів. Задумався. — А бабця? Бабцю знайшли?

— Ніхто й не шукав.

— І сама не об’явилася?

— Ніби ні. Дядько Іван сказав, що всі думали — бабця в хаті. Згоріла. А Шовкопляс напився і лаяв тебе. Казав, Бог усе бачить.

— Ну, то таке, — задумався. — А Тася?

— А що Тася?

— Не знаєш, як вона? — видушив Перегуда.

— Тату, та що з тобою? То йому бабця, то Тася! За себе думай! Тебе років на десять закрити можуть!

Перегуда голову опустив. Застиг.

— У нас у коморі картопля на посадку, певно, вже проросла, — прошепотів.

— Я її дядькові Івану віддав.

— А я що садитиму, як вийду? Дулю з маком?

— Пізно вже картоплю садити.

— Як пізно? Який сьогодні день?

— Травень уже.

— Травень?! — отетерів. — Скільки ж я тут…

— Скоро два місяці…

— Два місяці?!

— Аби не десять років, — відказав Валєрчик.

«Десятку» у кращому випадку прогнозував Перегуді адвокат Циподрило, пузатий дядько із задишкою, щоками, які прикривали несвіжий комір сорочки, у дешевому пожмаканому костюмі та ще дешевшій яскраво-помаранчевій краватці з брудними зеленими смугами. На третій день після побачення з сином його привів до затриманого Павла високий поліцейський чин, і Перегуда побачив у тому добрий знак. «Значить, узяв у Валєрчика гроші, діяти почав», — думав. Розпитував Циподрила обережно: як мої справи?..

— Та як, — сопів адвокат. — Проситимемо в суду десять років. Якщо встигну зібрати на вас гарні позитивні характеристики.

— Які десять років? За що? Я ж не вбивав!

— Ви обережніше з вашими заявами! — ще активніше сопів адвокат. — Суд тлумачитиме їх як злісне невизнання провини, і тоді забудьте про «десятку»! Впаяють по повній!

Перегуда забув про обережність. Ухопив дядька за яскраво-помаранчеву краватку та як смиконе до себе!

— Ти за що гроші взяв, мудак циподриловий?! За те, щоб мене ні за що засудили?!

— Які ще гроші?! — Циподрило занервував, затрусив щоками. Видер із Перегудиної долоні краватку, розгладив на пузі. — Я ваш безплатний захисник! — повідомив безрадісно. — Мене держава змусила вас захищати! А ви ще й голову мені морочите після того! Краще допомагайте вже, бо я ж і відмовитися можу!

То була геть погана новина! Перегуда не здався. Увіп’явся в адвоката поглядом. Нахилився до нього — у ніс ударив запах квашеної капусти впереміш з одеколоном.

— Чуєш, Циподрило! А що за козел тебе до мене привів? У літах такий мужик. Погони ще в нього важні — зірочок до біса. Начальник районної поліції чи хто він? Як його звати?

Циподрило відхилився гордовито. Запах квашеної капусти і одеколону зник.

— Або ми обговорюємо вашу кримінальну справу, або я йду! — наголосив категорично. — На сторонні теми я з вами спілкуватися не збираюся!

— Так немає у мене ніякої кримінальної справи! — вперто повторив Перегуда. — Бо нікого не вбивав. Ніколи!

— Тоді і адвоката у вас немає! — психонув Циподрило, покотився з камери.

— Оце вже я пропав… — зрозумів Перегуда. І так шкода стало грошей! І кіз! І себе! І Валєрчика, який мчав до батька, крутився тут дзиґою, аби тільки допомогти йому.

Не здався. Розставив нові акценти: невже те падло в погонах, яке в них із Валєрчиком гроші виманило, думає, що Перегуда до нього не дотягнеться? Сіпав охоронця, який і далі приносив хліб-суп-чай: як прізвище начальника вашого? Питав про те в копів, які раптом заметушилися, заскакували до камери по двоє-троє, приносили записані на папері протоколи допитів, вимагали, аби Перегуда вкотре їх перечитав і підписав. Та ті лише насміхалися.

— Краще б поцікавився, який суддя тобі вирок виноситиме! Якщо Перченко — тобі гаплик, а як Любарська, то вона така, що може і на повторне розслідування справу направити.

От тоді-то Перегуда і припустився фатальної помилки.

— Хіба можна людину судити, коли знаряддя вбивства немає? — сказав. — Це ж теє… виходить… ви не довели провину. А якщо не довели, то який суд? То вже не суд, то херня.

Копи перезирнулися.

— Він знає! Знає, де сховав залізяку, якою нотаріуса вбив! — азартно вигукнув один.

Інтерес до справи про загадкове вбивство київського нотаріуса Германа Швеця на АЗС неподалік райцентру спалахнув із новою силою. І чи від того, що строк двомісячного утримання підозрюваного Перегуди спливав за кілька днів, чи тому, що запитання Павла роздражнило мисливський азарт копів, сконцентрували грубу фізичну силу в колективний удар, до ночі вибивали покази так нещадно, що на ранок Перегуда не міг підвестися з металевої лави в камері. Та у вбивстві так і не зізнався.

Копи не зупинилися. На другий день двійко їх знову припхалися продовжувати забаву, і вже напівпритомний Перегуда чув, як дратуються тому, що їхньому колезі Колеснику керівництво дало три дні відгулів, і через те вони мають тут мордувати затриманого за себе і за нього.

«Три дні не витримаю, — промайнула байдужа думка. — Мабуть, помру…»