Iстина поруч

А вона стоїть якась пригнiчена i, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразнi, головне - сумовите почуття... Шкода її, шкода... Але вони ж вмiють керувати ростом тканини, певне, й сiтчатку...

"Та що це я, справдi? - труснув головою Петро. - Адже все добре, вiдкрито нове, неземне життя! Он уже поспiшають сюди венерiйцi. Ну, що ти їм скажеш, Нефертiтi?"

"Свiтило наше - чорне "

- Це неправда! - скрикнув Яворович. - Воно золоте, осяйне, життєдайне ось iстина!

Вiн ввiмкнув рацiю i схилився до мiкрофона.

***

Радiорубка "Астероїда" наче збiльшилась, розширилася в усi боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тiснiй камерi, а зараз... Який простiр навколо! Венера пiд боком, Земля - за десятки мiльйонiв кiлометрiв, i звiдти, i звiдти до неї тягнуться невидимi струни. На тих струнах Сонце грає! I музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре...

I знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов'язки!

Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, i мiкрофон наставив своє жадiбне вухо. Почала швидко, з радiстю передавати радiограму:

- Земля! Земля! Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович пiсля тривалого перебування на планетi Венера повертається на космiчний корабель. Вiн щойно передав...

Зрадлива сльоза блиснула на вiях i капнула на папiрець. Людмила говорила в мiкрофон i плакала вiд щастя. I це, певно, вiдчули не тiльки на спостережному пунктi, а по всiй Землi...