Хатина дядька Тома

— А той молодик із жінкою ще тут? — трохи помовчавши, запитав він.

— Еге, — відказала Доркас.

— Нехай рушають до озера, — сказав Том, — і чим скоріше, тим краще.

— Певно, так вони й зроблять, — озвалася Доркас, не зводячи очей від плетива.

— Щоб ти знала, — вів далі Том, — у Сандаскі ми маємо спільників, і вони наглядають за всіма пароплавами. Тепер мені начхати, хай усі знають. Я й сам хочу, щоб ці двоє таки втекли, на зло отому клятому Мерксові, нехай йому сто чортів!

— Томасе! — мовила Доркас.

— Ет, стара, якщо заткнути мене надто міцно, я можу розірватись, мов та пляшка, — сказав Том. — І ще про оту жінку… Скажи їм, нехай якось її перевдягнуть, щоб ніхто не добачив. У Сандаскі знають її прикмети.

— Щось та придумаємо, — сказала Доркас так само незворушно.

А оскільки на цьому ми прощаємося з Томом Докером, то додамо, що, пролежавши три тижні в квакерській оселі, хворий на ревматичну гарячку, яка долучилася до всіх його ушкоджень, Том устав з ліжка трохи розумніший, ніж був перед тим Він облишив лови на негрів, подався до одного з нових селищ і знайшов кращий вжиток своєму хистові, полюючи ведмедів, вовків та іншу лісову звірину, чим і здобув собі добру славу в цілій окрузі. І він завжди з пошаною згадував квакерів.

— Хороші люди, — не раз казав він. — Усе хотіли навернути мене на праву путь, але нічого не вийшло. Та щоб ви знали, чоловіче, хворих вони доглядають знаменито, це вже як є! І юшки та пироги в них чудові!

Довідавшись від Тома Локера, що в Санласк! на них чатуватимуть переслідувачі, наші втікачі визнали за краще поділитися. Джім із своєю старою матір’ю вирушили перші, а через два дні до Сандаскі таємно перевезли й Джорджа та Елізу з дитиною і влаштували в одному гостинному домі, де вони мали підготуватися до переїзду через озеро.

І ось минула ніч, І над ними зійшла ясна вранішня зоря — зоря волі. Воля! Чудодійне слово! Яка сила прихована в ньому? Що вирізняє його з-поміж інших наймень і красних висловів? Скажіть, американці, чому серця ваші починають битися дужче, коли ви чуєте не слово, за яке приливали кров ваші батьки, а ваші хоробрі матері посилали на смерть своїх любих синів?

Та коли це слово таке заповітне й дороге для цілої нації, то чи не таке саме воно й для кожної людини? Що означає воля для нації, як не ту ж таки волю для всіх її громадян? Що таке воля для цього-от молодика, в жил але якого є домішка африканської крові, а в очах палає чорний огонь, — для Джорджа Гарріса? Для ваших батьків воля означала право нації бути незалежною. Для нього вона — право людини бути людиною, а не худобою; право називати рідну дружину своєю і захищати її від свавілля; право захищати й виховувати свою дитину; право мати власну домівку, власну віру, власні, ні від кого не залежні погляди.

Ось які думки вирували у душі Джорджа, поки він сидів, замислено підперши голову рукою, і спостерігав, як його дружина припасовує до своєї тендітної постаті чоловіче вбрання, — вони вирішили, що так їй буде найбезпечніше їхати через озеро.

— А тепер кучері, — мовила Еліза, стоячи перед дзеркалом і розпускаючи свої пишні шовковисті коси. — Трохи навіть жаль, правда, Джордже? — додала вона, грайливо піднімаючи їх рукою. — Шкода відрізати, еге ж?

Джордж сумно всміхнувся, але нічого не відповів.

Еліза повернулася до дзеркала. Зблиснули ножиці, і її довгі кучері один по одному стали падати додолу.

1 Ідеться про війну за незалежність (— рр.), коли населення Північної Америки повстало проти панування англійців.

— Ну, от і все, — сказала вона, беручи в руки головну щітку. — Тепер лише трохи причепурити… Подивись, який гарненький хлопчина! — зі сміхом обернулася вона до чоловіка, проте обличчя її трохи зашарілось.

— Ти завжди гарненька, хоч як уберися, — відказав Джордж.

— Чого ти такий невеселий? — спитала Еліза, ставши на одне коліно поруч нього, і взяла його за руку. — Кажуть, завтра вранці ми будемо в Канаді. Всього один день і одна ніч переїзду озером, а тоді… О, тоді!..

— Ах, Елізо! — озвався Джордж, пригортаючи її до себе. — Отож-то й воно! Усе моє життя тепер залежить від цього переїзду. Дістатися так близько, майже бачити мету — і раптом усе втратити! Я цього не пережив би, Елізо!

— Не бійся, — з надією в голосі мовила вона. — Коли вже доля сприяла нам добратись аж сюди, вона не зрадить нас до кінця.

— Ти просто чудо, Елізо! — вигукнув Джордж, рвучко обнімаючи її. — Та скажи мені… О, невже нам судилося таке щастя? Невже скінчаться ці довгі роки страждань і ми будемо вільні?

— Я певна, що так, Джордже, — відказала Еліза, зводячи на нього затінені довгими віями очі, в яких блищали сльози радості й надії. — Я чую всією душею, що вже сьогодні ми вирвемося з неволі.

— Я вірю тобі, Елізо, — мовив Джордж, швидко підводячись. — Ходімо, час вирушати… А справді, — додав він, трохи відхиливши її від себе й захоплено дивлячись на неї, — з тебе вийшов прегарний хлопчина. Ці короткі кучері тобі до лиця. Ану надягни капелюха. Так… трохи набакир. Ніколи ще ти не була така гарненька… Але от-от має приїхати фургон. Цікаво, чи місіс Сміт уже спорядила Гаррі?