Читаем Хлопчик і тінь полностью

Це велике видовисько — не збоку, не здалеку, а ось так на самому аеродромі стояти, з-за Гаркавчиної спини дивитися, як сідає на луг літак. Прибігли на острів не тільки малі Голованчики, а й сам батько Голованчик, без якого ніщо у світі не стрясеться і не відбудеться. Прибіг Стась (і оглянувся: де ж це Майко? Тупотів наче ж позаду і раптом кудись провалився). Дід Яким пришкутильгав за всіма, правда, став на рукаві коло місточка, та там і застиг з брилем у руках, як самотній лелека.

А тут — коло будки! Дітей, дорослих, молодих і не дуже молодих дядьків і тіточок! Хто приплутався просто так, заради цікавості (як моя мати каже — попасти витрішки), а Настя та її сусідка — щоб не прогавити перших курортників. «Ласкаво просимо! Здаються вільні кутки!» Ні, такого транспаранта нема над натовпом, гостинне запрошення просто палахкотить на рожевих щоках у Насті.

А Гаркавка стоїть попереду — ну сама тобі суворість і комендантська поважність. Картуз нап’яв на очі, прапорці в руках, лице неприступне і від статечності трошки-трошки надуте. Він усім нам дає знак: назад, одступіться, отамо коло будки і замріть, і щоб ніхто ні кроку до мене!

Ми так і стоїмо, каже Стась, тихо, тісною купою, якщо й перемовляємося, то тільки напівшепотом. Ми зустрічаємо наче якогось прем’єр-міністра або знаменитого співака із атолових островів Тихого океану.

Сонце припікає.

«Зебра» із вишки показує нам: вітер легенький, південно-східний. Дме із-за Десни, з лугів, де зараз мирно стрекочуть сінокосарки.

В гурті захвилювалися. Всі ми бачимо, як вигулькує із-за лісу літак («Наш, наш! Двокрилий!»), з тихим буркотінням наближається він, робить широкий розворот над рікою і заходить на посадку.

Він летить, ясна річ, так, щоб вітерець дув йому точно навпроти. Поволі знижується, проноситься над лозами, над тими білими берізками із острова, де стоїть покинутий і забутий наш кукурузник (той, що завжди нагадує мені, каже Стась, сірого коня, який пасеться в кінці лугу). Вже над самою землею летить біплан, видно зараз, як він викинув уперед шассі; легко-легенько несеться він — і ось торкнувся м’яко землі й побіг. Він гуде, гальмує, наче сердиться, пробігає повз нас, прокочується через увесь острів (ах, зупиніть, бо не можу) і завмирає аж там, над кручею, де колись бандити скинули у воду Гаркавку.

Ми бачимо: Ан-2 круто розвертається і тепер біжить зеленою луговою доріжкою до нас.

І от виходить назустріч йому Гаркавка. Ні, ви лише гляньте, скільки рішучості, скільки комендантської сили і влади в цьому маленькому чоловічкові, в його жестах і в поворотах його голови! Як матадор, щоб загіпнотизувати бика, він виходить до самого носу «Ана», повертається і сигнальними прапорцями робить ось так, руками в сторони. Тим показує:

— Зарулюй! На мене зарулюй!

Гаркавка задкує, йде лицем до кабіни, спиною до нас, руки в нього розкинуті в сторони, строго на рівні плечей. Усім своїм виглядом він промовляє:

— Підкочуй на мене, за мною прямуй!

Ще раз відточений вимах прапорцями, він робить хрест над головою:

— Виключай мотор!

Ан-2 почахкав гвинтом, пирхнув, як змилений кінь після дороги, і раптом затих.

Ми дивимося на нього, каже Стась, а він мовчить, горбиться, крила свої розставив з отими поперечними планками й тросиками. Теплий дух від мотору і легенький запах бензину віє на нас.

Ну, одкривайся: що в твоїх нутрощах?

Підтюпцем несе Гаркавка легеньку дюралеву драбинку. І от начебто самі, зсередини, відчиняються двері, і виглядає з літака перша парсуна — біла, в перманентних кучерях, з наготовленою, немов для спалаху бліців, усмішкою. Вона морщить напудреного носа, жмуриться на наше сонце і каже:

— Ах, який приятний тут воздух!

Ні, ви тільки гляньте: Гаркавка у нас таки справжній джентльмен (що то значить дубечанське виховання!). Він подає руку немолодій дамі, допомагає їй зійти на землю.

І як тільки дама торкається ногою нашої піщаної тверді (о, провінція — заповітний берег сонця й води!), Гаркавка непомітно для неї, та й для всього невтаємниченого світу, подає нам знак:

— Оркестр! Туш! На честь першого пасажира, який відкриває літній і льотний сезон!

Сяйнули мідні труби, і невидимий оркестр гримнув марш курортної гостинності. Ми всі, хлопці, дядьки, наші дунайські газдині, ми граємо на бубликах, на пищиках, на носових сопілках, а то й просто ні на чому. Всі підступаємося ближче, стаємо двома шпалерами, вузеньким коридорчиком, щоб пропустити між собою гостей, сказати по-нашому «здрастуйте!», кивнути шанобливо головою.

Ось двоє молодих городян викочують дитячу коляску, і одразу добрий десяток рук тягнеться до них, підхоплюють коляску з дверей літака, а з жіночого гурту чується заздрісно-солодке: «Ах, яке ж дитятко! Ну просто лялечка!» Молоді батьки цвітуть від щастя, а Настя туркоче вже над ними:

— Ага, до мене, до мене, дорогенькі, на квартирю! Рай буде вам з дитинкою!

За молодими виходить огрядний і дуже солідний дядько в фетровому капелюсі. Видно, це столичний професор, бо в товстих загряничних окулярах на носі і, навіть сходячи на землю, не одривається від книги.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Добро не оставляйте на потом
Добро не оставляйте на потом

Матильда, матриарх семьи Кабрелли, с юности была резкой и уверенной в себе. Но она никогда не рассказывала родным об истории своей матери. На закате жизни она понимает, что время пришло и история незаурядной женщины, какой была ее мать Доменика, не должна уйти в небытие…Доменика росла в прибрежном Виареджо, маленьком провинциальном городке, с детства она выделялась среди сверстников – свободолюбием, умом и желанием вырваться из традиционной канвы, уготованной для женщины. Выучившись на медсестру, она планирует связать свою жизнь с медициной. Но и ее планы, и жизнь всей Европы разрушены подступающей войной. Судьба Доменики окажется связана с Шотландией, с морским капитаном Джоном Мак-Викарсом, но сердце ее по-прежнему принадлежит Италии и любимому Виареджо.Удивительно насыщенный роман, в основе которого лежит реальная история, рассказывающий не только о жизни итальянской семьи, но и о судьбе британских итальянцев, которые во Вторую мировую войну оказались париями, отвергнутыми новой родиной.Семейная сага, исторический роман, пейзажи тосканского побережья и прекрасные герои – новый роман Адрианы Трижиани, автора «Жены башмачника», гарантирует настоящее погружение в удивительную, очень красивую и не самую обычную историю, охватывающую почти весь двадцатый век.

Адриана Трижиани

Историческая проза / Современная русская и зарубежная проза