Хлопчик і тінь

Я не зглянувся, як Ніна підкинула кремінці. Підкинула, блиснула долонькою і — хап — зловила їх на спинку руки. Камінці стукнулись в повітрі, купкою впали на руку і як завмерли — жоден не скотився додолу. А вона ще раз кидь — і знов камінці на долоні.

Ловко!

І я колись пробував «квочку» — одного чи двох ловив. А це значить: далі будеш грати з тим одним чи двома камінцями, що назбирала «квочка». А нічого не піймав — все, вилітай, братику!

— Тепер — «перевіз», — мовила Ніна.

Висипала своє добро на землю і повела «перевіз», потім «карусель». Швидко, високо підкидала камінці, то по одному, то по два, то по три, і поки вони пролітали перед Ніниним носом, вона хапала з землі новий плескач, встигала підкинуть і його, встигала сплеснуть у долоні, а то й обкрутиться на п’ятах і піймать камінці, жодного не впустить додолу. Я тільки бачив, як мигтять її кіски, бігають очі, блискотять на сонці коліна, як вона водить ротом, неначе і ротом ловить плескачі, що так і мелькають перед нею.

— Все! — з видихом сказала Ніна і язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кінчику носа, і стомлено сіла на землю. А в самої щоки пашать і в очах — веселі жаринки.

Ну, ясно: рада-раденька!

А от що мені робить? Як мені рятуватись, бідному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали «дід бабу везе», то я б так запустив камінця, що він разів триста підскочив би на воді. Точно кажу: якщо не триста, то разів сім або вісім. А тут…

— Слухай, Ніно, — кажу, — краще підемо на Хіврю.

— Ти що, злякався? Грати не будеш?

— Не злякався, — кажу. — А на Хіврю спізнимось.

— А що там на Хіврі?

— Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скоріш!

Хівря — це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на осонні, вигорає трава, земля аж пашить, і гірко в очах від сухих полинів.

Ми вибрались на гору, ближче до неба, звідси видно степ, горбастий насип дороги і телеграфні стовпи, що стоять у степу, як олов’яні солдатики.

— Сідай, — сказав я Ніні і поплескав долонею по гарячій стежці.

Ми сіли так, щоб Ніна бачила мене, а я бачив Ніну.

— Вгадай, хто тут живе, — я показав їй маленьку нірку, ловко заховану в траві.

В ту нірку хіба що палець міг би пролізти. А проте як вона гарно зроблена: стіни гладенькі, кругло обчовгані, тонко-тонко обкладені ватою. Дарма що з землі — чиста й світла нірка.

— Тут живе павук-хрестовик, — сказала Ніна.

— Правильно. Зараз ми поговоримо з ним.

Я дістав свій припас — капронову нитку і трохи смоли. Смолу розім’яв у долоні, похукав на неї, щоб м’якша стала, і зліпив «язичок». Почепив «язичок» до нитки. І тихо, обережно опустив його в нору.

— Посмикай, — сказав я Ніні. — Тільки не дуже смикай, а так, легенько. — І я показав, як треба дражнить павука. І прибрехав, що коли подражниш його, то він, сердитий, починає висвистувать.

— Ну що? — питаю.

Ніна схилилась над ніркою з таємничим виглядом; однією рукою водить нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене:

— Тт-с!.. Торкає… Хапає за нитку!

— Як сильно хапне — тягни!

І сталося так: Ніна шарпнулась назад, нитка за нею, і вилетів павук із нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що кліщами вп’явся в смолу. Він гойдався на нитці, якраз перед Ніниним носом, чеберяв волохатими лапами.

Не було б то дівча, щоб воно не підскочило, не кинуло павука, не запищало, не ляснуло мене по шиї:

— Ах ти, брехун!.. Налякав мене!

Поки ми штовхались і смішили себе штовханцями, павук витяг лапи із смоли та й гулькнув у нору.

— Як вони прядуть нитку? — спитала Ніна.

— Хто вони?

— Таж павуки.

— По-моєму… кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки і з пушинок прядуть. І нитки прядуть, і сітки для мух, і вату роблять для павучат… А навіщо тобі?

— Просто. Ось глянь, яка тонюсінька нитка. — І Ніна провела у повітрі пальцем.

Між одним і другим стеблом висіла павутина. Вона світилась на сонці. Гнучкі стебла натягували її, як струну. І павутина тихо, мрійно, заколисливо бриніла.

— Це, мабуть, антена, — зашепотів я. — Павукове радіо.

— Давай послухаєм, про що вона грає.

— Давай!

Я підставив вухо, прижмурився і сказав:

— «Ні-і-ін-на… Ні-іна…"- передає.

Ніна підставила вухо, послухала і сказала:

— «Льо-о-н-ня… Льо-оня…» — передає.

Я підставив вухо і сказав:

— «Брень… брень… ти бренькаєш, Ніно», — передає.

Ніна підставила вухо й сказала:

— «Ні, це ти бренькаєш», — ось що передає.

Ми разом підставили вуха, буцнулись лобами, і павутина — лусь… — обірвалась.

— От жаль! — сказала Ніна.

— Жаль! — зітхнув я.

Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі, звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми поспішали за нею.

— Бач, вона обминає бур’ян.

— Бач, тікає од ластівки.

— Бач, повертає на дорогу.

І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збирались йти, якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула.