Княжа гора

— Напилося, старе одоробло, аж iз вух йому капає, — гнiвається баба Килина, — а в ногах чорти сидять, колотять старiстю дiдовою, мабуть, i чорти разом iз дiдом напились, бо хiба не почастує, не напоïть нечисту силу?

Дiд Гордiй стоïть у дворi на зеленiй ряднинi споришу й спiває:

Мати синонька в дорогу виправляла, Мати синонька зрання научала:

«Не пий, синоньку, першоï повнонькоï, Бо перша повнонька — велика зрадонька.

Вилий, синоньку, коневi на гривоньку».

— Правду казала ота мати, — бубонить баба Килина, — щоб вилив на гривоньку, аж ти такий iрод, що не послухаєшся.

Вона хоче завести дiда в хату, аби вiдiспався, аби, сти-домирник, людей не смiшив серед бiлого дня; баба тру-чає дiда в плечi, за сорочку смикає, та хiба зрушиш iз мiсця дубового окоренка?

— Де ж ти, бузувiре, пропив свiй розум?

— А в добрих людей на весiллi, — кричить дiд голосом, у якому немов чавун кришиться.

— Якi ж це добрi люди посеред бiлого дня п'ють i дiдiв споюють?

— Згинь, бабо, згинь, — каже дiд своïй бабi Килинi, що схожа на язичок вогню, який метушиться бiля соломи, та не вгризе ту солому золотими зубами. — Я, може, до дзвiницi спершу ходив, а тодi вже здибався з добрими людьми.

— До якоï дзвiницi?.. Таж нема давно тiєï дзвiницi!

— Для кого нема, а для кого й досi дзвонить. Гей, внучку, чого сидиш на деревi, як вивiрка, ходи сюди, поплачемо разом!

— Ти з п'яного розуму плачеш, а дитинi чого плакати?