Коханці Юстиції

Існує версія, що «Крук» не назвав його, бо той перебував поруч, у тій же в’язничній камері. Так формулюється припущення, що то був згадуваний підозрілий перукар Дмитро К. Але в цьому випадку «Крук» тим більше мав би попередити всіх інших, що серед них провокатор. І нагод, аби зробити це цілком дискретно, він мав предостатньо — хоча б тоді, як перукаря виводили на допити. Схоже, однак, що цього ніколи не трапилось. У жодному з таємних документів немає на це й натяку.

Є і ще одне «але». Навіть якщо перукар К. якимось чином належав до Організації (скажімо, був віднедавна засланим до неї ворожим інформатором), то навряд чи його рівень посвя-ченості дозволив би йому знати в обличчя доволі високого за рангом «Крука».

15

Зіставляючи добрий десяток різного штибу джерел, неминуче доходиш висновку, що театральна облава з подальшим судом та розстрілом доволі швидко стала в С. міською леґендою.

Свідчення і судження очевидців часом відчутно різняться між собою в цілком засадничих моментах. При цьому слово «очевидці» подекуди так і кортить узяти в лапки.

Згадаймо тут хоча б деякі розбіжності та сумнівні деталі.

По-перше, хронометрія подій усередині театру. Що передувало чому? Націлені на глядацький зал карабіни (за деякими джерелами, навіть кулемети) — це наслідок чи причина «виступу Ромка»? Зброю, що її так упевнено, майже завиграшки, знаходять під сидінням четвертого (а можливо, третього ряду), витягнуто перед очі присутніх до чи після стрілянини та втечі?

І якщо вже про зброю, то скільки її' там усе-таки було? Два пістолети чи п’ять? Як уявити собі пакунок аж із п’ятьма пістолетами, захований під сидіння цілком непомітно для оточення? А граната? Чи справді була граната, про яку сказано (зрештою, доволі одностайно), що вона «яйцевидна»¹

?

А отрута, яку начебто ковтає «Крук»? Чому стільки свідчень про цей епізод, якщо насправді нічого цього не було? Звідки береться уявлення, що від тієї ж отрути «Крук» помирає в лікарні?

А спроба самогубства «Артема»? Чому не всі її' зауважили? А ті, котрі зауважили, ще й розповідають про неї по-різному. Наприклад, про те, що перш ніж приставити пістолет до власної голови, «Артем» намагався застрелити ґестапівця, який саме виріс йому на шляху. І жодного разу пістолет не послухався. Дві осічки поспіль — хіба не дивно?

Існує ще кілька додаткових сюжетів. Один із них про цілу ватагу підпільників, які так само врятувалися втечею, по одному й по двоє вистрибуючи з вікна театрального буфету на другому поверсі. Вони, мовляв, на своє щастя, не встигли повернутися до залу після антракту, а німці не зорієнтувалися відразу, що буфет, так само, як і зал, слід заблокувати.

Цій версії суперечить інша, згідно з якою згадані втікачі того дня взагалі до театру не потрапили, бо для них не вистачило квитків, тож вони тупцювали назовні перед головним входом і «фліртували з дівчатами». Якщо це так, то флірт виявився дещо затяжним — перекладений на час вистави, він тривав аж дві дії з двома антрактами (облава, нагадаю, трапилася на початку третьої дії). В будь-якому разі втікати фліртунам довелося не зсередини, а з-перед театру, що виглядає вірогідніше. Після втечі всі вони (або більшість із них) переховуються в помешканні «якоїсь польки» на вулиці Зіґельмаєрівській. Урятував їх нібито лише портрет Гітлера, що його чоловік «тієї польки», українець, нібито здогадався притьмом повісити в передпокої на місце Шевченкового, зачувши, як ґестапо, прочісуючи житлові будинки середмістя, вже тарабанить у двері поверхом нижче. Наступного дня всі втікачі, переходячи з даху на дах і розпачливо балансуючи між коминами, врешті десантуються у старому ксьондзівському саду та, знову ж по одному й по двоє, виринуть у порівняно безпечніших закамарках старого міста, де «змішаються з перехожими».

Не можна лишити без уваги й неминучу в такому хитросплетінні чуток любовну леґенду. Один юнак, начебто «сим-патик Організації», палаючи коханням до такої ж юної акторки, попередив її, що до прем’єри «Шаріки» в театрі готується «великий замах» на німецьку верхівку, котра, як він гадав, обов’язково вшанує видатну культурну подію своєю присутністю. Дівчині ж так хотілося зіграти того дня свою першу в житті маленьку роль без жодних перешкод і ексцесів, що вона — заради мистецтва з усіма його жертвами — вирішила принести ще одну і скинула інформацію кому слід. Зрозуміло, що цій версії протистоїть інша, згідно з якою початкуюча театральна героїня нічого нікому не зраджувала, бо й сама належала до підпілля. Але її начебто схопили напередодні — за інших обставин і з інших причин. Чи дійшло до катувань, знову ж таки невідомо.

Однак досі йшлося загалом про деталі, хоч і ключові. Тим часом залишаються не до кінця з’ясованими й деякі центральні моменти.

Наприклад, кількість публічно розстріляних перед синагогою. Усі джерела, повторюся, начебто погоджуються, що їх було двадцять сім. Чи засуджених розстрілювали в послідовності десять — сім — десять, а чи десять — десять — сім, уже не так важливо[44]. Але мова не про це.