Королева Марго

Молоді люди вийшли; попереду король Наварський, позаду герцог де Гіз; але за дверима кожен, віддавши холодний поклон, повернув у свій бік.

Коліньї проводив їх неспокійними очима: щоразу, коли він бачив, як сходяться ці ненависні один одному люди, він боявся, щоб не спалахнула нова якась блискавка. Карл IX зрозумів, про що він думає, підійшов до нього і, взявши під руку, сказав:

— Не турбуйтесь, батьку, я тут, щоб тримати кожного в покорі та пошані. Я дійсний король з того часу, як мати моя вже не королева, а вона не королева з того часу, як Коліньї мій батько.

— О, сір, — сказав адмірал, — королева Катерина...

— Химерна жінка. При ній мир неможливий. Італійські католики скажені і тільки й мріють, що про нищення. Я, навпаки, хочу не тільки всіх умиротворити, але й надати сили протестантам. Ті інші надто розпусні, батьку, вони скандалізують мене своїми любовними походінками та недоброзвичайністю. Хочеш, щоб я говорив з тобою по правді? — вів далі Карл IX ще щиріше. — Я не вірю нікому з тих, що навколо мене, крім нових моїх друзів! Честолюбство Таванна мені підозріле. В’єльвіль любить тільки добре вино і ладен зрадити короля за бочку мальвазії. Монморансі думає тільки про полювання і весь свій час проводить серед хортів та соколів. Граф де Ретц іспанець, Гізи — лотарінгці. Гадаю, прости господи, що у Франції тільки й є добрих французів, що я, мій зять та ти. Але я прикутий до трону і не можу командувати арміями. Найбільше, якщо мені дадуть пополювати досхочу в Сен-Жермені та в Рамбульє. Мій зять Наварський надто молодий і недосвідчений. Крім того, здається мені, він в усьому подібний до батька свого Антуана, якого завжди зводили жінки. Тільки ти, батьку, відважний, як Юлій Цезар, і мудрий, як Платон. Отже, сказати по правді, я не знаю, що мені робити: чи залишити тебе тут, як радника, чи послати туди, як полководця. Якщо ти станеш моїм радником, хто буде командувати? Якщо ти будеш командувати, хто мене радитиме?

— Сір, — сказав Коліньї, — попереду треба здобути перемогу, а по перемозі прийде черга й на раду.

— Така твоя думка, батьку? Ну, хай так! Усе буде, як ти хотітимеш. У понеділок ти рушиш до Фландрії, а я в Амбуаз.

— Ваша величність покидаєте Париж?

— Так. Я втомився від усього цього шуму та всіх цих свят. Я не людина дії, я мрійник. Я родився не королем, я родився поетом. Ти утвориш щось ніби раду, і вона правитиме, поки ти будеш на війні; і, аби тільки в ній не було моєї матері, усе буде добре. А я вже попередив Ронсара[12]

, щоб він приїхав до мене, і там, далеко від шуму, далеко від світу, далеко від лихих людей, під тінню наших великих лісів, на березі річки, під гомін струмочків ми розмовлятимемо про діла божі, що тільки й можуть бути відпочинком від діл людських. От послухай вірші, якими я закликаю його до себе; я склав їх сьогодні вранці.

Коліньї усміхнувся. Карл IX поклав руку на свій жовтий та лискучий, мов з слонової кості, лоб і проказав співучим голосом, ніби якусь пісню:

Ронсар, як ти мене не бачиш, знаю я — Великого свого забув ти короля, Та не забудь, що я поезії учуся,

Над віршами щодня з захопленням труджуся, І хочу я тобі писання це послать, Твій фантастичний дух захоплення піднять.Не бався клопотом в своєму господарстві, Не час на заходи в садка зеленім царстві;

Іди за королем, що любить більше всіхТебе за вірші ті, що ти складаєш їх, І знай, що коли ти не будеш в Амбуазі, Постане сварка в нас велика в тому разі.

— Браво, сір, браво! — сказав Коліньї. — Я більше тямлю у військових справах, ніж у поезії, але мені здається, що вірші ці варті найкращих віршів, утворених Ронсаром, Дора і самим канцлером Франції Мішелем де л’Опіталем.

— Ах, батьку, — скрикнув Карл IX, — коли б це було так! Звання поета я добиваюся найбільше в світі; і, як я сказав кілька днів тому моєму вчителеві поезії: