Королева Марго

— А що означає сталева голка, що в серці в статуетки з написаною на прапорці літерою M?

— Голка означає шпагу або кинджал, літера M означає Mort — Смерть.

Коконна кинувся, щоб задавити Рене, але четверо сторожів не допустили його.

— Добре, — сказав прокурор Лагель, — трибунал досить освідомлений. Відведіть в’язнів у дожидальню.

— Але, — скрикнув Коконна, — не можна слухати подібних обвинувачень без протестів.

— Протестуйте, пане, ніхто вам не боронить. Сторожа, ви чули?

Сторожа розвела обвинувачених і вивела їх — Ла Моля одними дверима, Коконна — другими.

Потім прокурор зробив знак чоловікові, якого Коконна помітив у тіні, і сказав йому:

— Не ходіть нікуди, метр, цієї ночі вам доведеться попрацювати.

— З котрого маю починати, пане? — спитав чоловік, шанобливо скидаючи шлик.

— З цього, — сказав президент, показуючи на Ла Моля, який, мов тінь, пройшов між двома сторожами.

Потім, підійшовши до Рене, що все ще стояв і дожидався, щоб його відвели в Шателе, де він був в ув’язненні, сказав йому:

— Добре, пане, не турбуйтесь, королева й король будуть повідомлені, що правда з’ясована завдяки вам.

Але обіцянка ця, замість надати сили, здавалось, пригнітила Рене, і він відповів на неї тільки глибоким зітханням.

XXVII. Тортури

Тільки тоді, коли Коконна відвели в нову камеру і замкнули за ним двері, він, залишившись на самоті, не підтримуваний боротьбою з суддями і гнівом проти Рене, віддався сумним міркуванням.

— Здається мені, — сказав він сам собі, — що справа повернулась на гірше і що час би вже й до каплиці. Я з презирством ставлюся до смертних вироків, — а нас, безперечно, хочуть засудити на смерть. Надто ж зневажаю я смертні вироки, коли їх оголошують при зачинених дверях у замку в присутності таких бридких облич, як ті, що навкруги мене. Нам таки серйозно хочуть відрубати голови, — гм! гм!.. Вертаюсь до того, що казав: час би вже до каплиці.

На ці слова, вимовлені півголосом, відповіло мовчання, але враз мовчання це перервав глухий, здушений, зловісний крик, що не мав у собі нічого людського. Крик цей, здавалось, прорвався крізь товсті мури й примусив задзвеніти залізо в ґратах.

Коконна мимоволі здригнувся, а він же був людина відважна, і сміливість у нього подібна була до інстинкту диких звірів; Коконна завмер нерухомо на тому місці, де почув цей жалібний зойк, не вірячи, щоб такий зойк могла випустити людська істота, і прийнявши його за стогін вітру в деревах або за один із тисячі нічних звуків, що спадають або здіймаються з двох невідомих світів, між якими обертається наш світ; тоді другий зойк, ще болізніший, ще пронизливіший, ще гостріший від першого, донісся до Коконна, і на цей раз він не тільки почув цілком ясно вираз муки в людському голосі, а й упізнав голос де Ла Моля.

Почувши цей голос, п’ємонтець забув, що він за двома дверима, трьома ґратами і муром в дванадцять футів завтовшки; він ударив усією вагою свого тіла в цей мур, ніби бажаючи розбити його й полетіти на допомогу жертві, з криком:

— Тут ріжуть когось?

Але перед ним був мур, про що він забув, і він упав, ударившись об кам’яну лавку, на яку опустився.

Та й усе.

— О, вони вбили його! — прошепотів він. — Це гидота! Але тут не можна оборонити себе... ні зброї, нічого.

Він простер руки перед собою.

— Ага, залізне кільце, — скрикнув він, — я вирву його і — лихо тому, хто підійде до мене!

Коконна підвівся, вхопився за залізне кільце і, рвонувши, розхитав його так, що коли б рвонув ще раз, вирвав би його зовсім.

Але раптом двері відчинились, і світло від двох факелів освітило камеру.

— Ідіть, пане, — сказав той самий гаркавий голос, що був йому особливо неприємний вперше, і тепер, коли він почув його трьома поверхами нижче, не набрав привабливості, — ідіть, пане, суд чекає вас.

— Добре, — сказав Коконна, пускаючи кільце, — мені мають об’явити вирок, — так?

— Так, пане.

— О, легше дихати, ходім, — сказав він.

І пішов за секретарем суду, що йшов попереду розміреною ходою, з чорною палицею в руці.

Не зважаючи на висловлене задоволення, Коконна дорогою неспокійно оглядався праворуч і ліворуч, вперед і назад.

— О, — бурчав він, — я не бачу мого достойного тюремника. Признаюсь, мені хотілося б, щоб він був тут.

Увійшли в залу, звідки судді вже вийшли і де стояв один тільки чоловік, в якому Коконна впізнав генерального прокурора, що під час допиту кілька разів втручався в справу щоразу з явною ворожістю до обвинувачених.

Справді, Катерина наказала йому і на письмі, і на словах звернути особливу увагу на їх справу.

Завіса була піднята, можна було бачити глибину кімнати, і кімната ця, глибина якої губилася в пітьмі, мала в освітленій своїй частині такий страшний вигляд, що Коконна відчув, як ноги йому підігнулись, і скрикнув:

— Ох, боже мій!

І не без причини вирвався у Коконна цей вигук жаху.

Видовище справді було зловісне. Зала під час допиту була закрита завісою, але тепер завісу підняли, і зала здавалась ніби входом у пекло.