Квентін Дорвард

Минуло кілька днів, і, нарешті, Людовік, усміхаючись від задоволеної мстивості, вислухав, що його улюбленець і радник кардинал де ля Балю вже стогне в залізній клітці, зробленій так, що в'язень не міг випростатися й сидів там скарлючений у три погибелі. В цій клітці нещасний кардинал прожив близько дванадцяти років. Допоміжне французьке військо, яке на вимогу герцога мав привести Людовік, вже прибуло, і тепер король втішався думкою, що коли воно й не може вистояти проти величезної бургундської армії, то все ж таки досить сильне, щоб оборонити його особу від насильства. Крім того, він бачив, що може перегодом здійснити свій улюблений план одруження дочки з герцогом Орлеанським, радіючи з цього, і, хоч був прикро вражений, що мусить виступити разом із своїми найблагородніпшми рицарями під корогвами свого власного васала і проти людей, яких він недавно підтримував, не давав цим обставинам себе бентежити, сподіваючися, що близьке майбутнє винагородить його за все.

— Випадок може допомогти виграти одну ставку, — сказав він своєму відданому Олів'є, — але тільки терпіння й мудрість виграють гру.

З такими почуттями одного чудового дня наприкінці жнив король сів на коня й, байдужий до того, що на нього дивляться скоріше як на трофей в урочистій процесії переможця, ніж на незалежного государя, оточеного своєю гвардією та рицарством, виїхав з готичних воріт Перонни, щоб приєднатися до бургундського війська, яке на цей час вирушило в похід проти Льєжа. Багато знатних дам, які були там в своїх найкращих убраннях, стояли на міських мурах і на баштах при головній брамі, щоб подивитися на воїнів, які вирушали в похід. Сюди ж графиня де Кревкер привела й Ізабеллу, незважаючи на всі її відмагання. Карл зажадав, щоб та, чия рука мала бути нагородою в цьому змаганні, показалася рицарям, які бажали взяти участь у ньому.

Коли блискучі лави бургундського й французького війська виходили з-під аркади воріт, можна було бачити багато рицарських прапорів і щитів, оздоблених новими девізами на знак того, що їхні власники вирішили битися не на життя, а на смерть заради такої дорогоцінної нагороди. На одному — бойовий кінь мчався до фінішу, на другому — випущена стріла летіла до цілі. В одного рицаря на щиті було намальовано скривавлене серце, що натякало на його почуття, в другого — череп, прикрашений лавровим вінком, що показувало його намір перемогти або померти. Було там і багато інших девізів, до того хитромудрих та химерних, що могли б загнати на слизьке найдотепнішого тлумача. Звичайно, кожен рицар пускав галопом свого коня і намагався прибрати хвацької пози, проїжджаючи повз барвистий натовп чарівних дам та дівчат, які вітали появу воїнів, усміхаючись та махаючи їм хусточками й серпанками.

Шотландські лучники, набрані здебільшого з цвіту шотландського дворянства, викликали загальне захоплення своєю красою і розкішним убранням.

Раптом один із цих чужоземців наважився прилюдно заявити про своє знайомство з графинею Ізабеллою, чого не рискнув би зробити жоден з найуславленіших французьких рицарів. Це був Квентін Дорвард. Проїжджаючи повз дам, він подав Ізабеллі на кінці свого списа лист від її тітки.

— Присягаюся честю, — вигукнув граф де Кревкер, — зухвальство цього негідного авантюриста переступає всякі межі!

— Не називайте його так, пане де Кревкер, — заперечив Дюнуа, — я свідок, що він виявив хоробрість і благородство, захищаючи цю даму.

— Ви надаєте надто багато значення таким дрібницям, — зауважила Ізабелла, почервонівши від збентеження й досади. — Це лист від моєї бідної тітки, лист, напевно, веселий, хоч становище її, мабуть, жахливе.

— Розкажіть же нам новини, які оповідає вам ця дружина Арденського Вепра, — попросив де Кревкер.

Графиня Ізабелла прочитала листа, в якому її тітка, що так необачно й недоречно одружилася, намагалася, очевидно, зробити веселу міну при поганій грі й заспокоїти себе та виправдати свій вчинок перед іншими запевненнями, нібито вона щаслива бути жінкою одного з найхоробріших рицарів свого часу, який своєю відвагою здобув собі графство та єпіскопат.

Вона благала племінницю не судити про її Гійома (як вона його звала) з чужих слів, а почекати, доки особисто з ним познайомиться. Звісно, в нього є свої хиби, але такі хиби властиві всім мужнім людям, яких вона зустрічала на своєму шляху. Це правда, що Гійом любить випити зайве, але й один із її предків, благородний граф Жофруа, мав таку саму слабість. Він трохи запальний і суворий, але хіба не такий був її, блаженної пам'яті, брат, граф Рено? Він різкий, трохи грубуватий, але такі вже всі німці; трохи деспотичний і нетерпеливий, але всі чоловіки люблять командувати. Було там ще багато іншого на ту ж тему.