Лебедина зграя. Зелені Млини

«Бачу, що ніби люди, а хто — не бачу, геть засліпла сьогодні. Вбили нашого хлопчика, ні за що, ні про що, бо яке ж дитя не кинеться рятувати свою матір з неволі. Ось і лежить собі, сумирненьке з виду, ні воно Богові, ні Бог йому, а насправді герой лежить, одне сказать: Вавилон підняв проти тієї нечисті чужоземної». Зінгерка проказала те так щиро і палко, що видющі навіть не встигли зупинити її. А коли ті, бачачи, що тут нема ніяких Скоромних, та впізнавши, напевне, свою жертву на лаві, витрусилися з хати, то Зінгерка знову вкинулась у спомини, звідки та як був сотворений їхній рід вавилонський, з яких народів та з яких гілок, аж доки поснулі перестали похитувати головами на знак чи згоди, чи співчуття, бо рід і справді був славний, щось завше своє додавав до Вавилона, навіть коли породичався був через фірму «Singer» з тими люциперами, які щойно заходили до хати, а нині той рід кінчається на цій лаві… І ввижається їм, що знадвору заходить Мальва, боса, у картатій гуньці, схиляється над сином і тихо плаче. І так аж до третіх півнів, аж доки Фабіян не приніс невеличку труну з віком. З ним іще був якийсь чоловік, якого бабусі не знали. Тут подумали, що то міг бути чи не сам Федір Журба — «Золотий дядько», якого гестапо шукало по навколишніх селах як десятого з десанту. Поцілував руку Зінгерці й сказав, що він про все знає. Тоді стояв над Сташком, а сльози, проте ж, не зронив. Що то воно, як не рідний батько… Зінгерка запитала: «Це ти, Федю?» — й повела долонею по його щоці, ніби хотіла впізнати його. «Ні, ні, це не Федя. Я хотів бачити Мальву, та опізнився. Ви мене, тітко, не знаєте…» З тим і вийшов з хати, ні про що більше не розпитуючи. То був Тесля. З першими вавилонськими підводами він сів на Явтушкового воза і поїхав у Журбів на вагову. Та на похороні все гомоніли, що цієї ночі приходив попрощатися з пасинком Федір Журба й начебто подався до Глинська визволяти Мальву. Коли людям горе, а зіпертися ні на що, то вони спираються на власні легенди. З добра таких легенд не вигадують. Тоді вони зайві й непотрібні.

Розділ сьомий

Мальва у Глинську — наче в далекій і чужій країні. Десь опівночі, як відділи перші півні, а вона вже зовсім вибилася з сил перед лютими слідчими й втратила свідомість, її приведено з гестапо сюди й вкинуто до цього велетенського вологого підземелля. У громадянську скоропадці разом з німцями замордували тут перших глинських комсомольців. Мальва ніби чує з мороку їхні голоси й нічого не може збагнути — то химерний плід уяви, крики вбитих давно чи благання живих, звернені до матерів, до батьків та, може, й до неї самої. Так, саме до неї. «Мамо, мамочко, не лишай мене, мені страшно тут». — «Діти, — здогадується Мальва. — Чиї вони й навіщо тут?» Вона не бачить ані їхніх очей, ані їхніх тіл, напевне, розметаних по кутках цієї затхлої ями, а чує лише стогін, тихе ридання, так, наче то й справді самі лише дитячі душі. Може, прилинула сюди й Сташкова душа, бо ледь Мальва подумала про нього, як чийсь хлоп'ячий голос з дального кутка звертається до неї: «Хто тут? Хто?» Мальва відповідає: «Це я. Не бійся, хлопчику. Це я…» Звідти: «Я дівчинка… Котра година?» — «Друга», — каже Мальва навмання, не знаючи, як довго вона пролежала тут у нестямі. «Не може бути, — обурюється та. — Вже більше. Може, мабуть, третя. Гриша Яровер починає кричати рівно о третій. Гришо! Перестань!» — «Ойо–йо–йо–йой!» — кричить Гриша десь у протилежному кутку підвалу. А та душа з хлоп'ячим голосом крадеться сюди, до Мальви, переступає через сонних, хтось жахається, а вона шепоче десь зовсім поруч: «Де ви? Де ви?» — «Сюди, сюди», — так само шепоче Мальва, простягує руку в пітьму, торкається дитячих рук, геть дитячих, теплих, з довгими худенькими пальчиками, пригортає її до себе, чує запах її кіс, чує збуджене дихання, голубить худенькі плечики. Звати її Ритою, Маргаритою тобто, вона з Едельвейсів.

Тут їх сімнадцять. Сімнадцять хлопчиків і дівчаток. Меншеньких розібрали люди на села, а їх, старших, одібрали від батьків, на ніч заганяють до цієї ями, а вранці під вартою виводять на Глинськ і примушують розбирати будиночки, в яких вони народились і виросли. Батьків їхніх тримають на околиці, на колгоспному дворищі, там краще, ніж тут, там теплі ясла в корівнику, там є де заснути, а тут камінь і страшна пітьма, до якої Рита не може звикнути. Хоч би одне якесь віконце… «Ой–йо–йо–йой!» — кричить Гриша Яровер.