Лебедина зграя. Зелені Млини

— Оце, дітки, наш Вавилон. Тут вам доведеться перебути війну, породичатися з вавилонянами. Як і скрізь, люди тут різні. Є добрі, щирі, великодушні, як ось ми з Савкою. А є чорті–що, злі, скупі, нікчемні, в кожному народі виродки є, є вони й тут. Я справлю вас до найкращих людей, де буде вам, як у бога за пазухою. Ваші батьки і ваші матері навідуватимуться до вас із Глинська, не часто, правда, але яку там ніч вони приходитимуть до вас уві сні, і пеститимуть вас, і приноситимуть вам гостиниці, і так буде всю війну, аж доки не повернуться наші й проженуть германця із Глинська. А хто знайде собі тут нового батька чи нову матір, кому сподобається тут, той може залишитись у Вавилоні назавше і жити тут до старості, як ось ми з Савкою. Нас також з Савкою привезли сюди ще дітьми, як вас, приміром.

— Ха–ха–ха! — засміявся Савка.

— Савці було важко, йому трапились лихі люди, били його, голодом морили, то він тепер з того сміється, а мені було добре, я жив тут, як вареник у маслі, літав на вавилонській гойдалці, тепер маю своїх восьмеро діток, синів восьмеро, половина на фронті, а половина тут. Я не можу всіх вас забрати до себе. Одненького лише.

— Мене! — встав перед ним хлопчина. Кароокий, кучерявий, років йому дванадцять буде, в гостроносих туфлях, чи не батькових, бо ж завеликі, на спині тримав брезентового клуночка, мав там подушечку і ковдру та шапку для зими. Син Хаїма Рабиновича, знаменитого глинського пекаря, чиї книші–в'язанки, щедро посипані маком, завше пахли для Явтушка паскою. «Може, відкрию колись свою пекарню у Вавилоні, то зроблю цього пекарем», — подумалось Явтушкові, пригорнув голову хлопчика до грудей, сказав:

— Я б вас усіх, дітки, забрав до себе, якби міг. Але Вавилон великий, і добрих людей в ньому багато. Поганяй, Савко. Так і почнемо з Фабіяна, з крайньої хати.

І далі, коли вже рушили, до хлопчиків:

— Це наш знаменитий філософ. Бідний, правда, як церковна миша, зате душа ангельська. В хаті цапок і він. Третій би їм не завадив, третього вони на руках носили б. Хто хоче мати райське життя, то може залишитись тут…

«Бісові діти, ніхто не хоче», — сердився на них Явтушок і зупинив свій погляд на тому хлопчикові, який захляв на дорозі, а тепер, розбуджений, вобіруч тримався за люшню.

— Ось ти, синок, підеш до філософа. Його годує весь Вавилон, то годуватиме заодно і тебе. Зватимеш його дядьком Фабіяном, а як питатимуть, чий ти, то казатимеш, що ти син Левка Хороброго. Таке його справжнє ім'я, вельми шановане у Вавилоні.

— Добре, — сказав хлопчина і пішов за Явтушком будити філософа.

З хати вийшов цапок, палево–буланий, потягся спросоння, впізнав Явтушка і пішов у задичавілий палісадник.

— Бачиш, бачиш, який розумний цапок! — сказав Явтушок хлопчині. — Постій тут, а я вийду з хазяїном.

Явтушок не виходив довгенько, а цапок, зробивши своє, підійшов до хлопчини, принюхувався, вивчав і так і сяк, знайомився з новоявленим сином Левка Хороброго, доки Фабіян у хаті вислуховував довгу і сумну історію про цих дітей. Фабіян вийшов босий, чого ніколи собі не дозволяв перед місцевими (він дотримувався думки, що Сковорода багато втрачав в очах народу, що інколи з'являвся перед ним босий), скуйовджений чуб його скидався на жмут клоччя на голові, але золоті окуляри надолужували ті втрати.

— Агись! — прогнав він цапка від хлопчини, взяв пришельця за руку. — Не пропадемо. Не пропадемо… — мовив тихо, і дві сльози побігли з–під скелець на щоки.

Явтушок підтюпцем побіг до воза, щоб філософ, бува, не передумав. Якщо він знаменитого філософа ледве вмовив, то що вже казати про інших.

— До Отченашки! — скомандував Явтушок Савці.