Лебедина зграя. Зелені Млини

Запашні дими проникали в порожню хату філософа з убивчою силою, завдаючи йому найтяжчих мук, які лише можна було б вигадати для людини Великого посту, котрого він дотримувався аж ніяк не з переконань християнських. Проте жодна бестія не здогадувалась запросити філософа на свіжину, якої бідолаха так гаряче прагнув. Це було щонайменше непоштиво щодо людини, чиї послуги рано чи пізно могли знадобитися власникам кабанців. Коли цап повертався додому, прокопчений димами, то філософ проганяв цього вегетаріанця з хати, і той мусив усю ніч вивітрюватись у холодних сінцях. Можливо, в такий спосіб той вимішував цапові за нездогадливих вавилонян, чиї кабанці так спокусливо пахли, а злаще, коли вітерець повіва у бік цієї незахищеної оселі.

Існував дещо інший аспект стосунків нашої пари з сільрадою. Коли став брався кригою, тоді цап, полишений без водопою, частенько навідувався до сільради, де міг напитися з дубової діжечки, в якій щодня міняли воду. Голова не проганяв його, незважаючи на протести гордого Боніфація. Більше того, цап пив із діжечки нахильці, як і сам голова, тоді коли всім іншим вавилонянам дозволялося пити смачну сільрадівську воду лише з мідної кварти, прикутої до діжечки ланцюжком. Цим привілеєм цап дуже гордився і деякий час навіть вважав себе другою особою після Панька, аж поки Боніфацій не зробив йому відповідного роз'яснення і надовго віднадив від діжечки. Кармеліт ухитрився зробити це без жодних свідків свого грубого обходження з тваринами.

У присутності Боніфація цап більше не наважувався пити сільрадівську воду, від чого змізернів у власних очах, мимоволі почуваючи себе другорядною особою. Проте, як і раніше, із впертістю бовдура приходив на всі засідання та сходки, гадаючи, що він гідно представляє на них обох Фабіянів. Цапа не лише не проганяли, а й охоче допускали до найбільших вавилонських таємниць, а Кочубей так звик до його присутності, що не починав без нього жодного важливого засідання. «Зачекаємо Фабіяна», — посміхався голова, і ніхто не смів перечити, хоч усі здогадувалися, про котрого з Фабіянів йдеться. Напевне, тут мала вагу одна делікатна обставина. Бо коли наступного дня класові таємниці сільради ставали відомі всьому Вавилону, то винуватцем цього, як правило, завше залишався цап, що, проте, не вадило Кочубеєві допускати й далі цього базіку на всі секретні засідання. Що ж до Фабіяна–чоловіка, то його вважали ще ненадійнішим, тримали осторонь великої політики, і це було однією з найбільших помилок вавилонської сільради, яка, дотримуючись старого як світ принципу, що нема пророків на своїй землі, не знає своїх майбутніх героїв.

Розділ п'ятий

Ранковий клекіт візка розбудив Соколюків у Денікінському рові. Заманулося одному з них виглянути — хто їде? Кінь одразу ж зреагував на очі, що дивилися з шалини. Осікся, зафоркав сторожко, застриг вухами. Очі належали чорнобородому, який ту ж хвилю щез у шалині. Клим Синиця дістав нагана, зіскочив із візка й вистрілив угору, — то міг бути сигнал для комуни. Тоді кинув:

— Виходьте! Я вас бачу… Інакше смерть вам усім.

У відповідь — мертва тиша, чути було, як у рові бігають сполохані миші. І раптом рейка в комуні — на смертний бій з бандитами.

— Я кому наказую?! — відчув ще більшу перевагу свою комунар.

Спершу вийшов один із піднятими руками, а за ним і другий, либонь, той, чиї бентежні очі виявив кінь. Загнані, нещасні, обидва не знали, на яку ногу їм ступити.

— Зброя є?

— Нема зброї…

— Ніякої?

— Ніякої…

— А що є? — з недовірою перепитав Синиця.

— Воші, гражданин начальник, — посміхнувся чорнобородий.

— Які воші? Що ти верзеш, дурню! А ще в бороді.

— Глинські воші. Правду кажу…

Клим Синиця глянув на того, що здався перший.

— Ми сиділи в глинській тюрмі… Втекли цієї ночі. Тому й воші…

— На візок обидва! — наказав їм Клим Синиця, майже здогадуючись, що це ті, за кого напередодні просив Фабіян.

Посадовив їх на різні полудрабки, спиною один до одного, в такий спосіб роз'єднавши їх, сам усівся на передку і повіз бранців до Глинська. В комуні перестали бити в рейку, але ґвалт після того стояв такий, що сумніву не могло бути — комуна гуртувалась у похід на банду. Те військо з вилами, косами та молотами, напевне, очолить сировар із шаблею, вийнятою з піхов. Клим Синиця озирнувся з візка і побачив, як юрба ополченців вирушила з воріт. Перший промінь розбився об смертоносний булат шаблі сировара. Клим Синиця подумав, що без бубна жодне військо нічого не варте. Не став зупиняти їх, не подав їм ніякого знаку, нехай прочешуть Денікінський рів, може, виявлять там справжніх бандитів.