Лебедина зграя. Зелені Млини

Ледь–ледь погойдувався, відштовхуючись однією ногою од вичовганої доріжки. Чекав, що Мальва ще вийде до нього, і хтозна–доки ще колихався б так, у цілковитій нестямі, якби в сараї не заіржав кінь. Данькові тенькнуло в серці, він пам'ятав, як ірже Андріянів кінь, бо розумівся на тому до найменших тонкощів, а цього коня він, здається, чує вперше.

В сараї душно від пітьми, від сонних курей та від густих пахощів сіна, що ним забивали вишки. Комунівський кінь стояв не розсідланий, не їв, нервово глипав очима, мабуть, зачув біду, тоді як його сусід, Андріянів кінь, нишпорив собі за драбиною, весь поглинутий шуканням живого сіна в переїдах.

Данько не терпів жодного недбальства щодо коней, закинув за драбину сіна, попустив підпругу на комунівському коні — то був верховий кінь Клима Синиці, сировар, напевне, потайки брав його для своїх прогулянок. І тут озвалося враз у Данькові старе, кращого випадку й не забажати для нової пригоди, ще до рання той коник міг би опинитися хто й зна де, якби не був він власністю самої комуни.

Данько вибрався з душного сарая і знову підійшов до віконця, адже мав тепер інше уявлення про тишу в хаті. Ніби промовляв усім своїм виглядом, постукавшись чи не вельми настирливо: «Де ви там, мерзенні душі, ану ж бо ходіть обоє сюди перед мої очі». Честі йому додавало те, що він не піддався конокрадській спокусі і, як–не–як, а прийшов сюди переможцем над самим собою.

На те його погрозливе бовваніння у вікні появився гордий і, як видалося Данькові, достоту гарний юнак у білій сорочці, з розвихреним чубом, мовчки зміряв поглядом непроханого гостя і, посміхнувшись, промовив:

— Вони сплять, і я раджу вам більше їх не займати…

Те наївне «вони» посмішило Данька, примусило поправити кожушка на плечах. Звичайно, це той самий, кого Данько вперше побачив з віконця тюрми на візку. Впізнав по чубі, по гарній поставі голови.

— А ти їх розбуди! — наказав глузливо.

— Зараз, — відповів сировар.

Метнувся од віконця, а ще по хвилі з гуркотом розчинилися надвірні двері, й з них вилетів усе той же юнак, але з шаблею, занесеною для атаки. Меткий та ніби босий, він наближався досить зухвало.

«Знесе голову, безум», — подумав Данько і зопалу дременув недалечко — на гойдалку.

Але наступної миті те місце видалося йому ненадійним — шабля наближалася сюди, роблячи бойові круги в повітрі так, наче її власник мчав на коні. Данькові мимоволі згадалась атака австрійської кінноти на Західному фронті, він тоді мало не наклав головою, та спіткнувся кінь під вусатим австрійським драгуном, що переслідував Данька. Драгун випав із сідла, і Данько прикінчив його прикладом. Од цього ж безумця, засліпленого любов'ю, він не мав якогось іншого порятунку, окрім утечі. Не роздумуючи й миті, Данько шубовснув із гойдалки у прірву, порослу деревієм, терном та іншою злостивою.

Сироварові коштувало неабияких зусиль, щоб і собі не шелеснути за ним, хоч він і не мав наміру стинати голову своєму супротивнику. Юнак розсміявся, бачачи, як білий кожушок, облишивши плечі втікача, плавно летів за ним і завис на морельці. Данько ж опинився на колючках та іще на чомусь живому й огидно теплому…

То Явтушок сидів у засідці, чекав, коли Данько встане на гойдалку з Мальвою, — тоді, гадав, саме враз валити його з найвищої точки. Тобто він ішов сюди з таким наміром, але вже тут завагався вбивати Данька, тому дав собі свідомо розслабнути й трішки закуняв під морелькою. Вже в дрімоті зовсім завагався, чи варто тратити на Данька того єдиного патрона, якого мав на господарстві, а чи притримати набій до якоїсь більшої скрути. Солодкий плин думок ніби зогрівав Явтушка зсередини й залишав у нім усе менше місця для Данькової смерті…

Аж раптом щось неймовірно важке та неоковирне звалилося на нього й розплескало його з такою силою, що Явтушок навіть не встиг скрикнути, а лише вистрілив у небо майже підсвідомо, не так обороняючись, як благаючи тим пострілом допомоги. Не мав спершу сумніву, що звалився на нього сам чорт, бо ж бачив на власні очі, як услід за чортом падав диявольський кожушок і завис на морельці. Гадав, то вже кінець, але ж сам чорт закричав так несамовито, що Явтушку не лишилося нічого іншого, як зібрати рештки духу й спробувати вибратись з–під того волохатого страховиська, яке виявилося, звичайно ж, не ким іншим, як Даньком Соколюком. Порятунку начебто й не було, але Явтушок залишився вірним собі, його практичний розум спрацював з такою прозірливістю, якої годі й чекати від будь–кого іншого за таких обставин. Удавши, що він не впізнав Данька, Явтушок закричав явно з чужого голосу:

— Банда!.. Денікінці!.. Рятуйте!