<p>Панас Мирний</p>

<p>Лихі люди</p>

І день іде, і ніч іде.

І, голову схопивши в руки,

Дивуєшся, чому не йде

Апостол правди і науки?

Т. Шевченко

Після похмурої темної ночі, в котру  не  переставав хлюскати лапастий дощ, розливаючи великі річки-озера по землі, починало світати. Край неба жевріло рожевим огнем;  горіло   і  миготіло ясним  полум’ям. Серед   того зарева   стовпом  стояла  кривава  попруга і  переписувала його  надвоє. Повітря ні ворухнеться: стоїть  і мліє;  усюди тихо, німо, — здається, немов світ, затаївши в собі дух, дожида чогось... Аж ось пройшла хвилина... друга...  З-за землі, на кривавій попрузі неба скочила невеличка іскорка; довга проміняста стяга  протяглася від неї над землею; далі викотивсь серп  огненного кільця і — пучок  світу поливсь, розливаючись по  горах, лісах, по  високих будівлях.  Далі все  більше  та більше  випливає з-за землі  широкий серп, мов  хто  невідомий  підсував з  того  боку  гаряче іскристе коло.  Ось  і все  воно  випливло — чисте  та  ясне, граючи своїм  світом. Застрибали його  промінясті голки по землі; заграли ясні  іскорки по росі;  розстилались-лягали різні кольори по воді. Світ зрадів, празникуючи своє  величне свято... Синє, глибоке небо  розгортало своє  безкрає поле, немов казало: котись по  мені  куди  хоч і як  хоч, — я буду розстилатись, розрівнюватись перед  тобою, щоб  не  було тобі  ні  впину, ні  перегороди!  І  справді, на  йому  не  було ні плямочки, ні смужечки — чисте, високе, глибоке!.. На другому   кінці   стояв   тілько   місяць — блідий, похмурий; мов  старий  лисий  злодюга, він  тупцювавсь  на  одному місці, боязко блимаючи своїми темними плямами на сонячне ясне  обличчя, і дедалі  все  бліднів та зникав, мов розтавав від гарячого лизання довгих промінястих язиків...

Вітер, скотившись з гір у долини, ховався по темних ярах і щось  глухо бубонів високим скелям та глибоким ровам... І — здавалось — вони  дослухались до того таємного гомону: скелі  грізно висовували свої  гострі  голови, а рови  густіше засновували  в  сизий  туман   свої  пориті  боки   та  чорне слизьке  дно...   Повітря  було  чисте,  прозоре.  По   йому, знай, то сюди, то туди літали  іскорки сонячного світу:  то закручуючись у круги, то вистрибуючи одна  поверх  одної, як сніг у завірюху... А земля? Земля, як хороша молода дівчина, сором’язливо спускала з свого  тіла димчату сорочку ночі  і відкривала своє  пишне лоно. Сонце обливало його рожевим світом; цілувало тисячами своїх гарячих іскорок; гріло-пестило теплом свого  проміння... Прокинулось усе. Обізвалась трава  голосами тисячі своїх  жильців: коників, метеликів, жуків;  окликнулись луки  сотнями перепелів; луги, струшуючи срібну  росу, розлягалися співами своїх соловейків, голосним кукуванням сивих  зозуль, журливим туркотанням горлиць, — тоді як  в повітрі  бриніла дзвінка жайворонкова пісня... Крикнув бугай  у болоті  — і замовк; сумно  роздався його голосний поклик на всю околицю — і затих. Заревли корови по дворах;  закричали гуси на плавах; протягли своє  «ку-ку-ріку!» горлаті  півні... Усе рушилось. Прокинулися і люди;  протираючи очі, заговорили... Пішов їх глухий  гомін  від  краю  землі  і до  краю, з  одного боку на другий, стрінувся з світовим клекотом — і все злилося в одну пісню життя. Все зраділо, стріваючи день;  і день зрадів, розцвітаючи, ясний теплий, погожий...