Локвук & Ко. Примарний Хлопець

— Те, що всі подуріли. Ніхто не ставить правильних запитань, без яких не може бути й правильних відповідей.  

Ми вже підходили до Оксфорд-стріт, де розкинувся величезний товкучий ринок, на якому торгували залізними та срібними оберегами, стояли ятки хіромантів та і   нши   х ворожбитів. Обминувши ринок, ми перетнули Оксфорд-Серкус і попрямували далі вздовж Ріджент-стріт. Звідси було вже недалеко й до архіву.  

— Я знаю, чому ти вирушила зі мною, — несподівано мовив Джордж. — Не думай, ніби я цього не розумію.  

Оскільки саме тоді я понуро міркувала про «висівкові ва- фельки», від Джорджевих слів у мене забурчало в череві.  

— То чому ж. як ти гадаєш?  

— Гадаю. не тому, що тобі таке приємне моє товариство. Хіба ні? — він позирнув на мене.  

— Цілком приємне. Джордже. Ти кажеш неправду.  

— Годі вже. Читати твої думки дуже легко. — провадив він. — Тільки будь обережна, вони можуть не сподобатись Локвудові.  

Ми разом переступили рівчак із водою — такі рівчаки захищали від привидів крамниці модного одягу на Ріджент- стріт. Це була одна з найбезпечніших частин міста, тож люду на вулицях траплялось помітно більше.  

— Мені дуже шкода. — відповіла я. — проте я не вважаю, що в нього є причини для невдоволення. Він сам винен. Я його про це не просила.  

— Він теж не просив.  

—Але ж це він найняв її, а не я.  

Джордж пильно поглянув на мене крізь окуляри:  

— Я мав на увазі твоє захоплення привидом. Отим хлопчиною. Малим Томом. А ти про що тут казала?  

— Ой. пробач... Про те саме, — спробувала викрутитись я. — Через цього привада я й пішла з тобою. Хочу дізнатись усю цю історію до кінця.  

— Гаразд...  

Кілька наступних ярдів ми йшли мовчки. Попереду височіла будівля агенції «Ротвел» — блискуча брила з пластику та скла. Біля входу на флагштоці майорів прапор агенції — червоне полотнище з левом у стрибку.  

— То як тобі Голлі? — зненацька запитав Джордж.  

— Я... звикаю до неї, — відповіла я. — Потроху. Це ти не тямиш себе з радощів, що вона з’явилась у нас.  

— Ну, з нею нам працюється набагато ефективніше, й це дуже добре. Проте я аж ніяк не в захваті від  

усього,

   що вона робить. Днями я застав її, коли вона хотіла викинути нашу «скатертину мислення». Сказала, що з цією скатертиною ніби не на кухню заходиш, а «зазираєш до чужого мозку». Але ж для того ця скатертина нам і потрібна!  

— Авжеж, — підтакнула я. — Мені теж не до вподоби оця її пристрасть до всіляких правил та порядку... А ще вона здається мені такою... Навіть не знаю, яке слово сюди пасує.  

— Блискучою? — підказав мені Джордж. — Або. як нині кажуть,  

гламурною?

 

— Е-е... ні. Не зовсім так. Я хотіла сказати —   прилизаною.  

Джордж поправив окуляри на носі й позирнув на мене:  

— Ну. гребінцем вона справді вміє користуватись.  

— ІЦо ти хочеш сказати? І чому так дивишся на моє волосся?  

— Так, дурниці. Нічого я сказати не хотів... Нічогісінько. Е-е... — Джордж несподівано згорбився, скривився, наче від зубного болю, й промовив: — Схили краще голову. Люсі. Не дивись уперед, гаразд?  

Та було вже пізно. Біля входу до будинку агенції «Ротвел» стояв Квіл Кіпс, а з ним двоє його незмінних помічників — Кейт Ґодвін та Бобі Вернон.  

Удень Кіпс видавався ще худорлявішим, ніж уночі. Убраний він був, як завжди, розкішно, проте обличчя його зблідло, а підборіддя заросло рудою щетиною. На рукаві в нього була чорна жалобна пов’язка, а ггід пахвою він тримав товсту теку з паперами. Оце так удар! Тепер нам було вже не сховатись ні за рогом, ні з того боку вулиці.  

Ми порівнялись із Кіпсовою командою. Бобі Вернон був напрочуд маленький і худий, ніби хтось вирізьбив з дерева звичайного агента, а з тріски, що відкололась, — Вернена. Ґодвін — Слухачка, як і я, — завжди була холодна, як іній, і тверда, як асфальт. Вони кивнули нам. Ми кивнули їм. Ми трохи постояли разом, ніби обмінялись, як завжди, колючими дотепами й жартами, тільки цього разу мовчки, щоб заощадити час.  

— Ми чули про Неда Шоу. Нам справді шкода, — нарешті сказала я.  

Кіпс вирячився на мене:  

— Та невже? Ви ж його ненавиділи!  

— Ні... тобто так. Але ж це не значить, що ми бажали йому смерті.  

Він стенув своїми худими плечима, схованими під розкішною сріблястою курткою:  

— Не бажали? Може, й так. Не знаю.  

Кіпе. як і завжди, видався мені зануреним у власні переживання. Тільки сьогодні його ненависть до нас відчувалась не так щиро, як зазвичай, а в голосі було чути гіркоту. Я не відказала нічого. Джордж розтулив був рота для відповіді, але передумав і теж промовчав. Кейт Ґодвін позирнула на годинник. а тоді поглянула вздовж вулиці, ніби на когось чекаючи.  

— Як це сталось? — врешті запитала я.  

— Чергова помилка ДЕПРІК. — пояснив Бобі Вернон.  

Кіпс потер собі блідою рукою потилицю, зітхнув і додав: