Локвук & Ко: Тінь, що крадеться

Не чекаючи на нього, я забігла вперед і невдовзі знайшла невеличкий провулок, що відходив від Секфорд-стріт Там було нівроку тісно й страшенно тхнуло сміттям з баків. Я майнула туди і заходилась чекати, аж поки повільні кроки сповістили мене про наближення ГЬрольда Мейлера.

Він ледве-ледве плентався. Та це було навіть добре, бо я встигла як слід підготуватися до нашої зустрічі. Мейлер ішов сонячним боком вулиці, радісно нюхаючи свій пакунок із картоплею, та вже наступної миті опинився в холодному темному провулку, припечатаний моїм коліном до цегляної стіни. Я притисла йому до підборіддя лікоть:

— Привіт, ГЬрольде.

Він якось химерно кавкнув — це могло свідчити хіба що про його переляк. Я трохи послабила лікоть, і він закашляв — судячи з цього кашлю, йому не покращало.

— Люсі! — нарешті прохрипів він. — Що, в біса... що ти робиш?

— Хочу поговорити з тобою, Шрольде.

— А хіба не можна поговорити на роботі? Я спізнююсь. Я мушу повертатись! Моя перерва...

— У мене до тебе лише кілька питань. Особистих. їх найкраще обговорити тут.

— Ти жартуєш, чи що?

— Цього ранку. — провадила я, — хтось украв у мене одну річ. Вдерся до моєї квартири й поцупив склянку з привидом. Більше не взяв нічого — ні грошей, ні інших цінностей. Тільки склянку. Про неї, Герольде, ніхто не знав. Ніхто, крім тебе.

Вираз очей Гкрольда Мейлера став ніби сонним і водночас ухильним. Він озирнувся туди-сюди, ніби шукаючи допомоги. а тоді криво всміхнувся. Його чоло аж виблискувало від поту.

— Не розумію, про що ти кажеш. Нічого я в тебе не крав! Забирайся геть!

— Коли я востаннє була в Клеркенвелі, ти бачив мою склянку з черепом, Гкрольде. Знаю, що бачив. А потім комусь розповів про неї. Кому?

Він засовався, й мені довелося дужче натиснути йому на горло. Можливо, даремно, бо Гарольд знову закашляв і геть забризкав мене слиною. Проте я не відступала.

— А коли й бачив, що з того? — нарешті прохрипів він. — Що мені до того, яку гидоту ти тягаєш із собою? Навіщо вона мені?

— Не викручуйся. Психологічні артефакти дуже цікавлять тебе, — наполягала я, —Три ночі тому я принесла тобі муміфіковану голову. Ти прийняв її й виписав мені квитанцію. Що ти потім зробив з тією головою?

— З головою? Спалив її! Ти ж бачила сама!

— Ні, Гарольде. Ти її не спалив. Ти сховав її, а тоді продав. Я знаю це напевно, бо ця голова того самого дня з’явилась на таємному аукціоні.

— Що?! Ти здуріла!

— Анітрохи. Я сама її там бачила.

Тут я трішки прибрехала, та іцо мені було робити? Інакше Гкрольд Мейлер і далі б усе заперечував. Та й голову на аукціоні бачила Костомаха-Фло, а їй можна було вірити напевно.

Гіїрольд облизав висохлі губи:

— ІЦо ти робиш на таємних аукціонах?

— А ти що робиш, Гіїрольде, коли продаєш заборонені артефакти? Ти знаєш, яке покарання чекає тебе за торгівлю на чорному ринку. Знаєш, як серйозно до цього ставиться інспектор Барнс. А якщо ні, то скоро дізнаєшся — це я тобі влаштую!

— Це маячня, Люсі. Ти справді божевільна!

— Питаю тебе востаннє, Гарольде, кому ти продаєш цей мотлох? І кому ти розповів про мій череп?

Стоячи впритул до Гарольда, я вперше розгледіла його очі — зеленкуваті, з жовтавими цятками. Зараз нахабство в них змінилося страхом, і я зрозуміла, що перемогла.

— Цього я не можу сказати тобі, — видихнув він. — Не можу. Це мені коштуватиме життя. А чужі вуха є всюди.

— Ми в безлюдному провулку, Гарольде, — нагадала я. — Нікого, крім нас, тут немає. А щодо вух, — я взялася за рапіру, — то зараз твої вуха повідскакують геть, якщо ти й далі мовчатимеш.

Побачивши рапіру, він люто вчепився пальцями в мій зап’ясток. Не знаю, чим би могла скінчитися наша бійка, бо Гарольд був не нижчий за мене і аж ніяк, мабуть, не слабший. Ні вух, ні будь-якої іншої частини тіла я йому, звичайно, відтяти не змогла б. Та Гіїрольд Мейлер був передусім боягуз — і це все вирішило.

— Гіїразд, гаразд, тільки відпусти мене, — прохрипів він. Я трохи позадкувала, хоч і далі тримала рапіру напоготові. Гіїрольд опустив плечі й став схожий на шмаркача-підлітка, що намагається хизуватись перед дорослішими хуліганами. — Мені треба трохи подумати... Що це, до речі, так смердить? Чи не твоя куртка?

— Ні, Гіїрольде, це баки зі сміттям.

— Тхне ніби потом...

—Тобі що. про пахощі кортить побалакати? Я чекаю відповідей на свої запитання!

— Гаразд, — він озирнувся, мов наполоханий заєць. Я вже подумала була, що він зібрався тікати, та насправді він просто перевіряв, чи ніхто не підслуховує нас. За кілька ярдів звідси сонячною вулицею проходили робітники з крематорію, та жоден з них навіть не поглянув у наш бік.