Львівська пані

Можливо, ці незвичайні задатки свого характеру вона розвинула в єврейській сім’ї, голова якої був директором одного з найбільших банків довоєнної Галичини і куди дванадцятилітню Софію віддали прислужувати. Там вона й відбула, аж до свого заміжжя, справжній вишкіл. Житейську мудрість, яку єврейський народ здобував тисячоліттями, дівчина спробувала перейняти за декілька років. Завдяки багатьом її характерним рисам статус Софії-служниці швидко переріс у щось набагато вагоміше й змістовніше, ніж просто повірена у всі справи й проблеми цієї сім’ї, — якоюсь мірою вона стала навіть її членом. Їй довіряли сімейні гроші й на власний розсуд купувати необхідне в домашньому господарстві. Софію брали із собою не лише на моря чи на відпочинок у Карпати, а й у ділові поїздки до Кракова й Варшави. У цій єврейській сім‘ї свідомість дівчини відшліфовувалася в якусь безмірно цінну коштовність, і саме так, як євреї плекають свідомість своєї дитини, твердячи, що вона найкраща, найрозумніша й найталановитіша, завдяки чому вона здебільшого такою й стає. І Софія, потрапивши в такий сприятливий родинний простір, нагадувала рослину, яка в новій для неї екваторіальній зоні швидко прижилася й почала розвиватися не менш буйно, ніж місцеві евкаліпти. На противагу цьому їй завжди згадувався клімат батьківської домівки, де дуже рідко гріло сонце людської сердечності, і навіть коли до неї пробивалися його промені, то кинутий кимсь матюк не раз міг розвіяти відчуття внутрішнього тепла… Адже все життя родини тривало під знаком запеклої ворожнечі між її мамою і тіткою, які, хоча й були рідними сестрами, ніяк не могли поділити між собою клапоть поля. Вони спровадили цю справу до суду, де роками не могла звершитися справедливість, аж поки цього не зробила Друга світова війна, після якої лад комуни взагалі позбавив їх предмета чвар. Але та єврейська сім’я заклала в ній спромогу думати цілком по-іншому, не лише на рівні дріб’язкових галицьких стереотипів, якими просякнута ця земля, як могильники тварин спорами сибірської виразки… Щоправда, йдеться все-таки про Софіїні задатки, які так і не знайшли ґрунту для розвитку в щось набагато більше, ніж створення — якоюсь мірою — гармонійної сім’ї й набуття хисту завжди благополучно виводити її із заторів суспільства, яке періодично зазнавало катастрофічних катаклізмів. Може, тому Софія щиро співчувала знайомим євреям, яких німці нещадно знищували, можна сказати, на її очах, хоч особливою чуйністю вона не вирізнялася, а відчуття страху брало гору над нею частіше, ніж бажання допомогти. І чи не тому раніше вона не раз шкодувала, що не єврейка, адже вони так добре живуть, і любила «бувати в їхній шкурі», яку вже нелегко було їй зняти із себе в нестерпні для євреїв часи. Вона ніколи не ображалася, коли її обзивали жидівкою, і навіть потайки раділа, що її вважають сестрою професора Абрагамовича. Він допоміг влаштувати її сина студентом права в університеті, з ним не раз перепліталися її життєві шляхи. І не менш утішно було їй, коли вже і її сина почали сприймали як представника цього древнього народу.