Мальвіль

Я помиляюся. Маленька подорож з Коленом у авто до вокзалу головного міста не є
моїм останнім спогадом про “попередній світ”. Увечері ще один спогад спав мені
на думку. І я знаю, чому ледь “не забув про нього”.
У вівторок я отримав листа від Біргітти. Біргітта, дівчина пунктуальна, пише
мені щонеділі. Пише листи простою, граматично правильною французькою мовою,
переповненою фразеологізмами, які не завжди вживав доречно.
Композиція листів щоразу однакова. Коротким реченням цікавиться моїм життям і
на чотирьох сторінках розповідає про своє. В третій частині веде мову на
еротичну тему.
Ця тема також не змінюється. У суботу ввечері, перед тим як лягати в ліжко,
вона перечитала моє оповіданнячко, а потім, підкреслює вона, довго не могла
заснути.
Чому в суботу ввечері? Мабуть, тому, що в неділю вранці не працюватиме й може
дозволити собі в суботу не поспати, це наступного дня не знизить її
працездатності.
Саме в цьому я пізнаю Біргіттине сумління. Прочитав раз її листа, потім удруге.
Мене охоплює незбориме збудження. Та гаразд, пора й собі бути хоч трохи
сумліннішим і братися за роботу. Встаю й тієї миті, коли клав листа, я помітив
постскриптум.
У понеділок вона йде до лікарні, щоб їй вирізали апендицит, дає мені свою
адресу й сподівається, що я їй напишу.
Біргіттин апендицит примусив мене згадати, що я повинен вирізати й свій - за
словами лікаря, страшна необачність, - і занотовую до записника, що після
великодня, буде робота чи ні, треба виділити тиждень, щоб його позбутися. Пишу
листа Біргітті, телефоную одному власникові парфюмерної крамниці в головному
місті департаменту ш прохаю його вислати флакон “Шанелі” № 5 до мюнхенської
лікарні.
Цілий тиждень минув без новин. Хвилюючись і побоюючись ускладнень, я написав ще
одного листа, й за два тижні надійшла відповідь.
Усі Біргіттині листи прості, але останній - просто-таки шедевр. Усього десять
рядків.
Біргітта зустрілася в лікарні з молодиком, який закохався в неї. Вона також
його кохає. Збирається вийти за нього заміж. Звичайно, вона шкодуватиме за
моїми пестощами... “І також дякую, Емманюелю, за подарунки. Міцно обіймаю тебе.
Біргітта. Р. S. Я дуже щаслива”.
Я згортаю листа, кладу його до конверта й уголос кажу: “Біргітта зійшла зі
сцени”. Але ця легковажність не приносить мені розради, й, сидячи за столом,
якусь хвилину почуваю себе дуже кепсько. Мені щось стискає горло, тремтять
руки, мене поймає жахливе почуття втрати, поразки, приниження. Я не кохаю
Біргітту, та все ж між нами дещо було. Гадаю, я став жертвою старовинного
християнського звичаю відрізняти кохання від любострастя. Бо я не кохав
Біргітту, нехтував своєю приязню до неї.
Ні, неправда. Моя моральність була фальшива, моє серце помилялося. Я відчуваю,
що зараз мушу розповісти про справжній біль. А спростовую сам себе, бо тоді
вірив, що нічим не ризикував. Поміркував, що кохання для Біргітти -
нікчемність, ледь уловима приязнь, дуже непевна пошана (особливо тому, що в неї
не було серця). Звідси й ота відчуженість до неї, іронія, численні недбалі
подарунки.
Любострастя, сказав би абат Леба. Що ж, любострастя - це не те, що дехто думає.
Абат Леба не тямився на ньому анітрохи. А втім, як цей старий дівич міг
розумітися на цьому? Любострастя - вельми міцні моральні пута, бо надто вже
страждають ті, хто їх рве. Я підвівся з-за столу, ліг на ліжко й засумував. То
була жахлива мить. Коли я намагаюся думати, знову заплутуюся в отому
розрізнюванні тіла від душі й, одначе, завважую, що те розрізнювання удаване.
Тіло мислить також! Воно мислить і відчуває зовсім окремо від душі. Ні, я не
починаю з запізненням закохуватися в Біргітту, зовсім ні! Ця дівчина - черства
потвора. З огидою відштовхую її від себе, наче вона мене цілує. Але думка про
те, ідо більше ніколи не візьму в свої обійми її податливе тіло, стискає мені
серце. Кажу “серце”, мов у романах. Саме те слово найточніше, а може, і є якесь
інше. Лише я один знаю, що відчуваю.
Коли нині думаю про цю скорботу, вона видається мені майже кумедною. Невеличке
горе на рівні маленького життя й сміховинно незрівнянне з тим, що мало
відбутися потім. Бо саме під час цієї мізерної інтимної драми настане “день
події” й страхітливо нас приголомшить.
У суспільстві споживання головний продукт, що його найбільше споживає людина, -
це оптимізм. Відтоді, як планета буквально переповнилася всім необхідним, щоб
її зруйнувати - а при потребі разом з нею і найближчі планети, - люди перестали
спокійно спати. Дивна річ, коли зростали лишки жахливої зброї та збільшувалася
кількість націй, що володіли нею, це здавалося заспокійливим фактором. Зваживши
на те, що з 1945 року така зброя не застосовувалася, пророкували, що “ніхто й
не посміє” її використати й нічого не станеться. Навіть вигадали назву й
описали високу стратегію цієї вдаваної безпеки, в якій ми жили. Називали її
“рівновагою страху”.
Треба сказати також, що нічого, нічогісінько не відбувалося протягом тижнів,
які передували дневі “Д”, завдяки чому можна було б його передбачити. Правда,
були війни, голод і різанина. То тут, то там траплялися всілякі звірства. Але
взагалі не було нічого такого, чого б ми не бачили вже за минулі тридцять
років. До речі, все це відбувалося на безпечній відстані від нас - у далеких
народів. Ми хвилювалися, звичайно, обурювалися, підписували відозви, траплялося
навіть, що давали трохи й грошей. Та водночас у глибині душі, поділивши для
годиться з ними страждання, заспокоювалися. Смерть завжди була для інших.
Mass media [3 Засоби масової інформації (англ.).](в мене збереглися останні номери газети “Монд”, і одного дня я їх перечитав)
тоді особливо не били на сполох. Вони непокоїлися, але за далеке майбутнє.
Наприклад, за забруднення навколишнього середовища. Передбачалося, що за сорок
років воно поставить планету на грань загибелі. Сорок років! Тільки мріяти
можна! Чом же вони ще не попереду!
Це факт, кажу без іронії, бо вона б тут була недоречною: газета, радіо,
телебачення, жоден з великих органів інформації, що нас так добре інформували -
в усякому разі, так багато, - не передчував цієї події. І коли вона звалилася
на світ, вони не змогли навіть прокоментувати її, бо й самі перестали
існувати.
Втім, цілком імовірно, що ця подія могла бути непередбаченою. Фатальна помилка
в розрахунках якогось державного діяча, якого військові штаби примусили
повірити, що він володів страхітливою зброєю? А може, раптове божевілля якоїсь
відповідальної особи або якогось підлеглого, причому навіть досить низького
рангу, що дав наказ, який, зрештою, ніхто вже не міг скасувати? Можливо,
ядерний нещасливий випадок викликаний ланцюговими реакціями, що виникали
автоматично, а вони спричинили інші, в супротивників, і так далі, аж до
остаточного знищення?
Можна робити багато здогадів. Ніколи ми не дізнаємося правди: засоби до її
розгадки знищені.
Настає ніч великоднього дня, коли історія обривається, бо немає об’єкту: цивілізація, про життя якої вона розповідала, загинула.