Мальвіль

II

Події прискорюються. Швидко наближається наступна “віха”. Минув рік після
нещасливого випадку. Пан Гайяк телефонує мені, щоб я приїхав до його
канцелярії.
Коли я прибуваю на побачення, нотар не приймає відвідувачів, і старший писар
веде мене до його порожнього кабінету. Запрошує “перепочити”, поки прийде
нотар, і я сідаю в одне з шкіряних крісел, у яке до мене сідало багато інших
людей зі страхом програти.
Обідній перепочинок. Я оглядаю кімнату. Вона здається мені похмурою. За столом
пана Гайяка всю стіну, від підлоги до стелі, затуляють маленькі шухлядки з
посмертними справами. Вони скидаються на скриньки, в яких ховають прах у
колумбарії. Вже така звичка у людей: усе заносити в списки.
Завіси темно-зелені, стіни оббиті зеленою тканиною, зелені скриньки й, нарешті,
зелена шкіра, якою покритий письмовий стіл. А там, біля великого чорнильного
прибору, зробленого під золото, стоїть одна штукенція, яка завжди мене
зачаровувала: нежива миша в брилі прозорого пластику. Вона також занесена в
списки.
Я припускаю, що цю мишу впіймали, коли вона гризла якесь досьє, й засудили до
довічного ув’язнення в пластику. Я схиляюся й піднімаю мишу та її камеру. Ця штучка досить
важка. Й тепер пригадую: тридцять років тому, супроводжуючи дядька до нотаря, я
бачив, що батько пана Гайяка використовував її як прес-пап’є. Я розглядаю цього гризуна, засудженого на довічно. Коли пан Гайяк піде також
на спочинок, то передасть цю дрібничку своєму синові, як і скриньки свого
колумбарію та кладовище тек у своїй коморі. На мене навіюють смуток ці династії
нотарів, що передають один одному єдину мишу. Не відаю чому, але це робить для
мене смерть відчутнішою.
Виходить пан Гайяк-син. Смаглявий, високий, рудий і вже посивілий. Він приймає
мене до певної міри з шаблонною чемністю. Відтак, одвернувшись від мене,
витягує одну з шухлядок, дістає з неї теку, а з теки - запечатаного сургучем
листа й, перш ніж дати мені, крадькома обмацує його, мовби дивуючись, чому він
такий тонкий.
- Ось, пане Конт.
І своїм лагідним голосом він починає зовсім непотрібне роз’яснення, бо я прочитав уже на конверті напис, зроблений дядьком: “Вручити моєму
небожеві Емманюелю через рік після моєї смерті, якщо він господарює на фермі
“Сім буків”.
Я мав у місті багато справ й усю пообідню пору проносив дядькового листа в
кишені куртки. Розпечатав його лісля вечері, сховавшись у маленькому кабінеті
на фермі “Сім буків”. Коли розрізав конверт ножем у формі кинджала, що його
подарував мені дядько, в мене тремтіла рука.

“Емманюелю!
Цього вечора, зовсім безпідставно, бо здоров’я в мене чудове, я думаю про свою смерть і вирішую написати цього листа. Мені
дуже прикро, як подумаю, що ти прочитаєш його, коли мене вже не буде, й ти
продовжуватимеш мою справу. Як кажуть, колись таки доведеться вмерти. Це зовсім
безглуздо з боку тих, хто так каже, бо я не бачу в цьому необхідності.
Серед тих багатств, що я лишаю тобі, - не тільки ферма “Сім буків”, а й біблія
та енциклопедичний словник Ларусса в десяти томах.
Знаю добре, що ти невіруючий (а чия в тому вина?), та все ж читай час од часу
біблію на згадку про мене. В цій книзі важливі не звичаї, важлива мудрість.
За мого життя ніхто, крім мене, не розгортав енциклопедичного словника Ларусса.
Коли ти розгорнеш його, то зрозумієш чому.
Нарешті, Емманюелю, хочу сказати тобі, що без тебе моє життя було б порожнім і
що ти приніс мені велику радість.
Пам’ятаєш той день після твоєї втечі, коли я прийшов по тебе до Мальвіля? Цілую
тебе.
Самюель”.