Мертва зона

Та ще дужче, ніж неспокій, що став немовби підґрунтям усіх інших почуттів, душу Джонні точив страх, змішаний з дивним веселим збудженням. Йому здавалося, ніби він уві сні й ввійшов в одну з отих картин, де паровози виїжджають просто з цегляних камінів, а годинникові циферблати звисають, мов ганчірки, з гілок дерев. Мотоциклісти скидалися на статистів з якогось кінобойовика, що всі як один відгукнулися на заклик «Причепурімось задля Джіна»[40]. З-під їхніх чисто випраних вицвілих джинсів виглядали грубі тупоносі черевики, мало не всі з хромованими ланцюжками. Метал різко зблискував проти сонця. На обличчях мотоциклістів застиг майже однаковий поблажливо-добродушний вираз, явно розрахований на публіку. Але за ним цілком могла ховатися й зневага до всіх тих молодих ткачів і ткаль з текстильних підприємств, до студентів підготовчого факультету Нью-Гемпширського університету в Даремі й до фабричних робітників, що зустріли їх оплесками. До сорочки кожного мотоцикліста було пришпилено по два передвиборні значки. На одному — жовта каска будівельника-монтажника із зеленою екологічною емблемою; на другому — напис: «Стілсон затис їх у нелсон[41]». А з правої задньої кишені в кожного стирчав відпиляний товстий кінець більярдного кия.

Джонні обернувся до молодика, що стояв праворуч нього разом з дружиною та малим хлопчиком.

— Хіба такі речі дозволено? — спитав він.

— Е, та хто там на це зважає! — відказав той зі сміхом. — Та й однаково ті цяцьки більше про людське око. — І, не перестаючи плескати в долоні, заволав: — Дай-ім-чо-су-Грег!

Моторизована почесна охорона ланцюгом оточила естраду й стала «вільно».

Оплески помалу вщухли, зате пожвавились балачки. Натовп залюбки проковтнув гостру закуску перед обідом і тепер чекав головної страви.

«Коричневі

, — подумав Джонні, знову сідаючи. — Коричневі, ось хто вони такі».

Ну то й що? Може, це навіть на краще. Американці ніколи не виявляли прихильності до фашизму; навіть такі твердолобі праві, як Рейган, не лізли в те багно. Так уже повелось, і то незалежно від палких інвектив «нових лівих» чи пісень Джоан Баез. Вісім років тому фашистська тактика чікагської поліції великою мірою спричинилася до поразки Х’юберта Хамфрі на виборах. Отож хоч які вони чистенькі на вигляд, ці молодчики, але сам факт, що вони перебувають на службі в кандидата до палати представників, означає одне: Стілсон дуже скоро полетить шкереберть. Усе це був би тільки сміх, коли б не прояв лиховісний.

Та все одно Джонні шкодував, що приїхав.

4

За кілька хвилин до третьої у повітрі розляглося гупання великого барабана, яке спершу відчули ноги, а тоді вже почули вуха. До барабана поступово долучились інші інструменти, і ось уже всі ті звуки злилися в бравурний марш. Велика й бучна передвиборна вистава у маленькому містечку ясного літнього дня.

Люди знову зводилися навшпиньки й витягали шиї в той бік, звідки линула музика. Невдовзі показався й оркестр: попереду дівчинка-тамбурмажор у коротенькій спідничці, що високо закидала ніжки у високих білих черевиках з помпонами; за нею виступали дві мажоретки, а далі два прищаві хлопці із застиглими похмурими обличчями несли розтягнутий на палицях транспарант, який сповіщав, що то «Духовий оркестр Трімбуллської середньої школи», — щоб хтось, не дай боже, про це не забув. За ними йшли самі оркестранти, спливаючи потом у своїх сліпучо-білих мундирчиках з мідними ґудзиками.

Публіка розступалася, даючи їм дорогу, а коли оркестр зупинився, маршируючи на місці, вибухнула гучними оплесками. За оркестром під’їхав білий фургончик «форд», а на даху його, широко розставивши ноги, стояв сам кандидат — засмаглий, з усмішкою до вух, у зсунутій на потилицю жовтій касці. Він підніс до рота потужний мегафон і на всю силу свого лудженого горла ревонув:

— Привіт усім!

— Привіт, Грег!

 — миттю відгукнувся натовп.

«Грег, — подумав Джонні в легкій паніці. — Ми з ним на короткій нозі».

Стілсон зіскочив з фургончика так, наче тільки те зроду й робив. Вдягнений він був так само, як і в тому репортажі, що його бачив Джонні: джинси та сорочка кольору хакі. Ідучи до естради, він уже працював на публіку — потискав руки всім довкола, не проминаючи й тих, що тяглися через голови передніх. Натовп колихався, нестямно пориваючись до нього, і зненацька Джонні відчув таке поривання і в собі.

Я не доторкнуся до нього. Нізащо.

Та раптом натовп перед ним трохи розсунувся, він несамохіть ступив у ту прогалинку й опинився у передньому ряду, просто біля трубача із шкільного оркестру, так що при бажанні міг би простягти руку й постукати кісточками пальців по мідному розтрубу.