Мертва зона

— А втім, не стану од вас приховувати, що на інших його мітингах справді траплялися нещасливі випадки, — сказав Ленкт. — У Ріджуеї побили вагітну молоду жінку, та так, що вона скинула дитину. Це сталось одразу ж після того, як група Сі-бі-ес зняла виступ Стілсона. Жінка не могла сказати, хто на неї напав, але ми схильні думати, що то був хтось із Стілсонових мотоциклістів. А місяць тому розбили голову чотирнадцятирічному хлопцеві. У нього був пластмасовий водяний пістолет. Хлопчина теж не зміг упізнати напасника. Та водяний пістолет наводить на думку, що то просто охорона перепильнувала.

«Як невинно сказано», — подумав Джонні.

— І ви не знайшли жодного свідка?

— Жодного, хто захотів би свідчити. — Ленкт невесело посміхнувся й збив попіл з сигарети. — Він же загальний улюбленець.

Джонні пригадав молодика, що посадив собі на плечі малого сина, аби й той побачив Грега Стілсона. Е, та хто там на це зважає! Та й однаково ті цяцьки більше про людське око.

— Отож тепер сам має улюбленця і в ФБР.

Ленкт знизав плечима й лагідно всміхнувся.

— Ну що я можу вам сказати? Хіба тільки те, Джонні, що для мене це діло аж ніяк не мед. А часом я просто боюся. Від того чоловіка так і струменять якісь магнетичні хвилі. Досить йому тицьнути на мене з помосту й сказати юрбі, хто я такий, як мене напевне повісять на найближчому ліхтарі.

Джонні подумав про сьогоднішню юрбу й про юну красуню, що несамовито вимахувала скибкою кавуна.

— Мабуть, ваша правда, — мовив він.

— Отож, якби ви знали що-небудь таке, що могло б стати нам у пригоді… — Ленкт подався вперед. У його усміхнених очах засвітився ледь помітний хижий вогник. — А може, ви прозирнули його як екстрасенс. Може, через те вам і памороки забило?

— Може, й так, — відказав Джонні без тіні усмішки.

— Ну?…

У Джонні майнула маячна думка розповісти йому все як є. Та він ураз одкинув її.

— Я бачив його в телерепортажі. День у мене сьогодні порівняно вільний, от я й надумав поїхати сюди та подивитись на власні очі. Певно, я тут був не єдиний приїжджий.

— Можете не сумніватися, — жваво озвався Бейс.

— Оце і все? — спитав Ленкт.

— Оце і все, — відповів Джонні і, трохи повагавшись, додав: — Ну, ще… я думаю, він переможе на виборах.

— Тут нема чого й думати, — сказав Ленкт. — Якщо тільки ми чогось про нього не розкопаємо. А тим часом я цілком згоден з містером Бейсом. Тримайтесь від Стілсона якнайдалі.

— За мене не турбуйтеся. — Джонні зібгав паперовий стаканчик і викинув його в кошик. — Приємно було поговорити з вами, панове, але мені ще їхати та й їхати до Дарема.

— А в Мен скоро повернетесь, Джонні? — недбало спитав Ленкт.

— Не знаю. — Джонні перевів погляд з підтягнутого, бездоганного Ленкта, що постукував новою сигаретою об циферблат електронного годинника, на Бейса, огрядного стомленого чолов’ягу з обличчям такси. — А як ви обидва гадаєте: він спробує пробиватися вище? Якщо потрапить до палати представників?

— Тільки богові це відомо, — промовив Бейс і звів очі догори.

— Такі, як він, приходять і відходять, — сказав Ленкт. Його темно-карі, мало не чорні очі й далі пильно вивчали Джонні. — Вони — наче якийсь рідкісний радіоактивний елемент, що дуже швидко розпадається. У людей типу Стілсона немає твердих політичних підвалин, їхні тимчасові коаліції несталі й нетривкі. Ви бачили сьогодні той натовп? Студентів і фабричних робітників, що надсаджують горлянки за одного й того самого кандидата? Це не політика, це щось на зразок поголовного захоплення хула-хупом, єнотовими шапками, зачісками під «бітлів». Він засяде на свій термін у палаті представників і до сімдесят восьмого року їстиме тамтешні безплатні обіди, а потім усе скінчиться. Будьте певні.

Та Джонні не був певен.

2

Наступного дня на чолі в Джонні з лівого боку красувалася ціла гама кольорів. Темно-багровий, майже чорний синець над бровою розпливався по краях червоним, а на скроні, ближче до волосся ясніла гидка жовта пляма. Ліва повіка трохи набрякла й надавала обличчю хитрувато-злісного виразу, наче в якогось водевільного лиходія.

Він десять разів проплив туди й назад у басейні, а тоді, важко дихаючи, відкинувся у шезлонгу. Почував він себе препогано. За цілу ніч спав не більш як чотири години, та й у тому сні його мучили всякі страхіття.

— Привіт, Джонні… Як справи, друже?…

Він обернувся. То був Нго, в робочому одязі та рукавицях. Він лагідно всміхався. Позад нього стояв червоний візок із саджанцями карликових сосон, коріння яких було обгорнуте рядниною. Джонні згадав, як Нго називав ті сосонки, й сказав:

— Я бачу, ви знов будяки саджаєте?

Нго зморщив носа в посмішці.

— На жаль, так. Містерові Четсворту вони до вподоби. Я кажу йому: це ж не дерева, а сміття. Таких у Новій Англії повно скрізь і всюди. Тоді він робить отак… — Обличчя Нго збіглося зморшками, і він став схожий на карикатурну потвору з нічної телевізійної програми, — …і каже: а ви знайте саджайте.

Джонні засміявся. Атож, оце і є Роджер Четсворт. Усе має бути так, як завгодно йому.