Мертва зона

— Ой, годі, неси краще пива.

— Терпіти не можу цих двох старих сучок, — тихо пробурчав О’Доннелл до Джонні. — Ото дві лахудри проспиртовані. Цілу вічність тут очі муляють, і я не здивуюсь, як вони й мене переживуть. Отаке казна-що в світі діється.

— Еге ж, ваша правда.

— Вибачайте, я хутко обернуся. Взагалі-то в мене є помічниця, але взимку вона приходить тільки в п’ятницю й суботу.

О’Доннелл націдив дві великі склянки пива й відніс до столика. Він щось сказав тим двом шльондрам, і Кларіс знову випалила своє «Розтуди тебе!» й захихотіла. У пивниці витали тіні минулого. Крутилася заїжджена платівка, і крізь її тріск пробивався голос Теммі Вайнетт. Радіатори опалення виповнювали приміщення задушним теплом, а знадвору по шибках сухо шаруділа снігова крупа. Джонні потер скроні. Він уже не раз бував у цьому барі — тільки в інших таких самих містечках. Боліла голова. Потискаючи руку О’Доннелла, він дізнався, що той має здоровенного старого пса, якогось мішанця, навченого за командою накидатися на людину. І власник бару тільки про те й мріє, щоб якось уночі до нього в дім заліз злодій і він зміг на законних підставах нацькувати на нього свого звірюгу, — тоді в світі стане менше бодай на одного клятого збоченця-хіпаря.

Голова боліла страшенно.

Повернувся О’Доннелл, витираючи руки об фартух. Теммі Вайнетт закінчила свою пісню, і в барі залунав голос Реда Совайна.

— Ще раз дякую за частування, — сказав О’Доннелл, наливаючи дві склянки пива.

— Нема за що, — озвався Джонні, й далі роздивляючись газетну вирізку. — Минулої суботи — Куртерс-Нотч, а цієї має бути Джексон. Ніколи не чув про таке. Щось невеличке, еге?

— Зовсім маленьке містечко, — підтвердив О’Доннелл. — Був лижний курорт, але прогорів. Багато людей лишилося без роботи. Ще там переробляють деревину, тримають сякі-такі ферми. Але йому, прости Господи, і в ту діру треба. Балакає з ними. Вислуховує їхню жіноту. А ви самі звідки з Мену, Джонні?

— З Льюїстона, — збрехав Джонні.

В газеті було написано, що Грег Стілсон зустрінеться з усіма охочими в місцевій громадській залі.

— Чи не на лижах кататися приїхали, га?

— Ні, я не так давно пошкодив ногу. Які там тепер лижі. А тут я проїздом. Дякую, що показали. — Джонні віддав вирізку. — Дуже цікаво.

О’Доннелл дбайливо поклав її до інших паперів. Ото й усе, що було в нього за душею: порожній бар, удома пес, навчений накидатися на людей, та ще Грег Стілсон. Грег, що колись побував у його пивниці.

Зненацька Джонні захотілося цю ж мить умерти. Коли його особливий хист — це дар божий, тоді бог просто небезпечний безумець, якого слід зупинити. Якщо бог хоче смерті Грега Стілсона, то чом не задушив його пуповиною ще при народженні? Чом не зробив так, щоб він удавився шматком м’яса? Не вбив його електричним струмом, коли той настроював радіоприймача? Не втопив у плавальному басейні? Чом скинув цю брудну роботу на Джонні Сміта? Наче рятувати світ — то не його божий обов’язок, хай це роблять екстрасенси, хай викручуються як знають. І раптом Джонні вирішив, що залишить Грега Стілсона жити й тим плюне богові межи очі.

— Вам як, Джонні, нічого? — спитав О’Доннелл.

— Що?… А-а, та ні, все гаразд.

— А то ви якось дивно змінилися на виду.

Чак Четсворт сказав тоді: «Я вбив би його. Бо якби не вбив, то мене б аж довіку переслідували ті мільйони людей, яких він винищив».

— Мабуть, заблукав десь думкою, — відповів Джонні. — Хочу вам сказати, що мені було дуже приємно випити з вами.

— Так само й мені з вами, — сказав О’Доннелл, видимо потішений. — Більше б таких людей до нас заїжджало. А то, знаєте, сунуть без зупинки на ті лижні курорти. В модні місця. От куди гроші плавом пливуть. Якби я знав, що заїжджатимуть і до мене, зробив би тут усе їм до вподоби. Ну, знаєте, плакати з краєвидами Швейцарії і Колорадо. Камін. Заправив би автомат платівками з рок-н-ролом замість цього лайна. Та я б… я б, знаєте, з якою охотою… — Він здвигнув плечима. — Чорт мене бери, я ж не гірший за інших.

— Звісно, що ні, — сказав Джонні, злазячи з високого сидіння й думаючи про пса, навченого кидатися на людей, і про сподівання хазяїна колись нацькувати його на клятого злодія-хіпаря.

— Ви розкажіть своїм знайомим про мій бар, хай приїздять, — попросив О’Доннелл.

— Неодмінно, — сказав Джонні.

— Гей, Діку! — знов заволала одна з п’яничок за столиком. — Ти знаєш, що таке чемне обслуговування?

— Щоб ти луснула! — гарикнув О’Доннелл, наливаючись кров’ю.

— Та розтуди тебе! — відгукнулася Кларіс і захихотіла.

Джонні тихенько вислизнув надвір, де вже починалася справжня хурделиця.

8

Спинився він у готелі «Холідей» у Портсмуті. Повернувшись того вечора, він сказав портьє, щоб на ранок йому приготували рахунок.