Мертва зона

— Отак тобі, заразо, — промовив сторож десь просто під Джонні й захряснув дверцята груби.

Джонні притиснув обидві руки до рота, щоб не утнути штуку, яка дорівнювала б для нього самогубству. Перед очима його нараз постала така картина: ось він підводиться на весь зріст на галереї, худющий і білий, як кожен гідний себе привид, розпростує руки, мов крила, розчепірює пальці-пазури й гукає вниз замогильним голосом: «А отак тобі, заразо!»

Він міцніше притиснув руки до рота, стримуючи сміх. Голову йому аж роздимало від болю, вона була наче величезний помідор, виповнений гарячою, бурливою кров’ю. Перед очима все миготіло й розпливалося. Нараз його охопило непереборне бажання втекти від образу того давнього чоловіка, що копирсався в носі срібною зубочисткою, але Джонні боявся й поворухнутись. Милий боже, а що, як йому закортить чхнути?

Зненацька по залі розлігся жахливий вібруючий виск, що ввігнавсь йому у вуха гострими голками й почав пронизувати голову, аж стрясаючи її. Джонні вже й рота розтулив, щоб закричати…

Виск урвався.

— Ах ти ж падло, — сказав сторож, неначе з кимось розмовляючи.

Джонні визирнув крізь проріз і побачив, що сторож стоїть на помості й крутить мікрофон. Шнур від мікрофона тягся змійкою до невеликого переносного підсилювача. Сторож спустився східцями з помосту, переніс підсилювач далі від мікрофона й повертів на ньому якісь регулятори. Тоді повернувся на поміст і ввімкнув мікрофон. У динаміках знову завищало, одначе вже не так гучно, а тоді й зовсім затихло. Джонні притиснув руки до скронь і почав масажувати їх.

Сторож постукав пальцем по мікрофону, і велике порожнє приміщення сповнили гримкі звуки. Здавалося, хтось затарабанив по віку труни. І той самий фальшивий спів, підсилений до страхітливого ревиська, вдарив Джонні в голову: «Ти долину наві-і-і-ік покидаєш…»

«Замовкни! — хотілося закричати Джонні. — Бога ради, замовкни, я збожеволію, замовкни, чуєш?»

Спів завершився лунким клацанням, тоді сторож сказав своїм звичайним голосом:

— Отак тобі, падло.

Він знову зник з очей Джонні. Почулося, як з тріском рветься цупкий папір, потім басовито луснув відтягнутий шпагат. Нарешті сторож, щось насвистуючи, з’явився на видноті з пакою буклетів і почав розкладати їх на лавах через невеликі проміжки.

Скінчивши цю роботу, він застебнув бушлат і вийшов із зали. Лунко грюкнули двері. Джонні поглянув на годинник. Була вже за чверть восьма. У залі потроху ставало тепло. Він сидів і чекав. Голова і далі боліла страшенно, але, хоч як це дивно, зносити біль тепер було легше, ніж раніш.

Лишалося втішатись тільки тим, що біль уже не довго його мучитиме.

4

О дев’ятій годині двері зали рвучко розчахнулись, і він миттю прокинувся від сторожкої дрімоти. Руки його вхопилися за гвинтівку, але одразу ж розтислись. Він припав до ромбічного отвору. Цього разу до зали ввійшло четверо. Серед них сторож у своєму бушлаті з відгорненим коміром. Решта троє — молодики в розстебнутих пальтах, під якими виднілися пристойні костюми. Джонні відчув, як швидко забилось його серце. В одному з тих трьох він упізнав Санні Еллімена. Тепер його волосся було коротко підстрижене й модно зачесане, але блискучі зелені очі анітрохи не змінилися.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Можете перевірити, — відповів сторож.

— Ти, старий, не ображайся, — сказав йому другий молодик.

Вони рушили до помосту. Один з них увімкнув і вимкнув підсилювач, як видно, вдоволений перевіркою.

— Усі так метушаться, наче якийсь імператор приїздить, — пробурчав сторож.

— Атож, імператор, — озвався третій, що також здався Джонні знайомим ще з мітингу в Трімбуллі. — Невже ти, старий, і досі не второпав?

— Нагорі подивився? — спитав Еллімен сторожа, і Джонні аж похолов.

— Двері на сходи замкнено, — відповів сторож. — Як завше. Я посмикав.

Джонні подумки поблагословив дверний замок.

— Треба було подивитися, — сказав Еллімен.

Сторож досадливо реготнув.

— Дивні ви хлопці, — мовив він. — Кого шукаєте? Хіба привида?

— Годі тобі, Санні, — знов озвався той, що здався Джонні знайомим. — Нікого там нема. А як візьмемо ноги в руки, то ще встигнемо хлебнути кави в кафе на розі.

— Яка тут у них кава, — сказав Санні. — Не кава, а бісові помиї. Ти, Мучі, гайни краще нагору та глянь, чи все там гаразд. На те й інструкції.

Джонні облизав зашерхлі губи й міцніше стиснув гвинтівку. Повів очима в обидва боки вузької галереї. Праворуч вона впиралася в глуху стіну, ліворуч ішла до службових приміщень. Чи сюди податися, чи туди — різниці ніякої. Досить поворухнутись, і вони його почують. Порожня зала — однаково що підсилювач. Він у глухому куті.