Мертва зона

До нього підступили люди, але їхніх облич він не бачив — тільки ноги. Та це вже нічого не важило. Усе перемінилося.

На очі йому навернулися сльози. Доторкнувшись до Стілсона цього разу, він не відчув нічого, крім порожнечі. З таким же наслідком він міг би доторкнутися до розрядженого акумулятора. До спиляного дерева. До безлюдного будинку. До голих книжкових полиць. До пляшки від вина, в яку встромляють свічку.

Усе тьмяніло. Віддалялося. Ноги навколо нього втрачали обриси, розпливались. Він чув збуджені голоси, гомін розмови, але вже не розрізняв слів. Тільки звуки, та й ті поступово затихали, зливаючись в одну високу, дзвінку й ніжну ноту.

Він повів очима через плече й побачив перехід, з якого вийшов колись. Вийшов, наче оповитий прозорою плацентою, в такий самий ясний світ. Тільки тоді ще була жива мати, і батько стояв поруч і кликав його на ім’я, аж поки він зрештою пробився до них. А тепер настав час повернутись назад, оце й усе. Тепер він може повернутись назад.

Я доконав свого. Якось та доконав. Сам не знаю як, але доконав-таки.

Його поволі несло до того переходу з темними воронованими стінами, і він не знав, чи є там щось у кінці переходу, чи нема, — а втім, гаразд, час покаже. Усе тихіше бриніли голоси навколо. Дедалі тьмяніло каламутне світло. Та він ще був самим собою, Джонні Смітом, був при тямі.

Ну, в перехід. Усе гаразд.

Він подумав, що досить йому туди дістатись, як він зможе звестися на ноги й піти.

Частина третя

ВІДОМОСТІ З МЕРТВОЇ ЗОНИ

1