Мертва зона

Усього десять центів, невеличка монетка… Гей-гей, налітай!..

— А ви при якому ділі, можна поцікавитись? — запитав водій.

— Учителюю в Клівзі.

— Он як? То ви розумієте, про що я кажу. Що ж воно все-таки діється з нашими дітьми?

А те, що вони з’їли протухлу сосиску, яка зветься В’єтнам, і отруїлись. Ту сосиску їм продав добродій, якого звуть Ліндон Джонсон. Тоді вони, уявіть собі, йдуть до іншого добродія і кажуть: «Бога ради, містере, нам так погано, що далі нікуди». А цей інший добродій, на ім’я Ніксон, їм відповідає; «Я знаю, як вам зарадити. З’їжте ще кілька сосисок». Ось що діється з американською молоддю.

— Хто його знає, — відказав Джонні.

— Усе своє життя чогось прагнеш, із шкури пнешся… — провадив таксист, і тепер у його голосі чулося непідробне замішання, що триватиме зовсім недовго, бо жити йому лишилося всього якусь хвилину. А Джонні, не знаючи цього, щиро жалів бідолаху, співчував його нездатності зрозуміти що й до чого.

Крихітко, прилинь до мене… хай весь світ двигтить із нами.

— Хочеш як краще, а твоє чадо приходить додому з патлами до гузна й каже, що президент Сполучених Штатів — свиня. Свиня! Ні, хай йому чорт, я просто не…

— Стережись! — закричав Джонні.

Таксист звернув до нього обличчя — пухке обличчя члена Американського легіону[12], серйозне, сердите й нещасне у відсвіті приладової дошки та раптовому спалаху фар зустрічної машини. Тоді швидко глянув уперед, але було вже пізно.

— І-і-і-і-сусе!..

Попереду, по обидва боки білої осьової лінії виникли дві машини. Вони бік у бік виповзали на вершину пагорба — «мустанг» і «додж-чарджер». Джонні навіть почув надсадне ревіння їхніх моторів. «Чарджер» сунув просто на таксі. Він навіть не намагався звернути, і таксист закляк за кермом.

— І-і-і-і-і…

Джонні майже не помітив, як «мустанг» проскочив зліва від них. А в наступну мить таксі і «чарджер» зіткнулися лоб у лоб, і Джонні відчув, що його кинуло вгору і вбік. Болю не було, хоч краєм свідомості він відзначив, як ударився ногами в лічильник, і то так, що збив його з кронштейна.

Заскреготало розтрощене скло. У нічне небо шугнув величезний язик полум’я. Голова Джонні гупнула у вітрову шибу й вибила її. Усе почало провалюватися в якусь яму. Він відчув невиразний, глухий біль у плечах і руках — то його тіло слідом за головою порвалося крізь розбите скло. Він летів. Летів у темну жовтневу ніч.

У голові промайнуло: «Я вмираю? Це вже кінець?»

І внутрішній голос відповів: «Так, схоже на те».

Він летів. Осінні зорі розтинали небо. Унизу гримнуло — то вибухнули бензобаки. Спалахнула жовтогаряча заграва. Потім — темрява.

Його політ у порожнечі закінчився глухим ударом і сплеском. Він шубовснув у холодну твань Карсонового болота, кроків за десять від того місця, де таксі і «чарджер», вліпившись одне в одного, зметнули в чорне небо вогненний стовп.

Темрява.

Потьмарення свідомості.

І ось уже лишилося тільки велетенське червоно-чорне колесо, що оберталося в темному безмежжі, мовби у міжзоряному просторі… Спробуйте щастя, раз — це тільки щасливий випадок, а два — то вже щаслива доля, гей-гей, налітай… Колесо оберталося — вгору і вниз, червоне і чорне, — зубчик поклацував об кілочки, а він усе силкувався добачити, чи не спиниться воно на двох нулях — «своєму» номері, що несе всім програш, а виграш — тільки закладу. Силкувався добачити, але колесо вже зникло. Довкруг були лише морок і ота всеосяжна порожнеча. Холодне забуття.

Джонні Сміт поринув у нього на довгий-довгий час.

Розділ третій

1

30 жовтня 1970 року, десь на початку третьої години ночі на нижньому поверсі невеликого будинку за двісті п’ятдесят миль на південь від Клівз-Мілза задзвонив телефон.

Герб Сміт сів у ліжку, прокинувшись тільки наполовину, і якусь хвилю сидів, мов очманілий, не в змозі збагнути, що воно таке.

Поряд почувся приглушений подушкою голос Віри:

— Телефон.

— Еге, — мовив він і підхопився з ліжка.

То був огрядний широкоплечий чоловік років під п’ятдесят, уже трохи лисуватий, у голубих піжамних штанах. Він вийшов у горішній передпокій і ввімкнув світло. Внизу пронизливо дзеленчав телефон.

Герб спустився вниз, до «телефонного куточка», як називала його Віра. Телефон стояв на чудернацькому столику-шафці, який вона придбала років зо три тому. Герб від самого початку рішуче відмовився втискати під той столик свої двісті сорок фунтів живої ваги. Отож завжди розмовляв по телефону стоячи. Шухляда столика була вщерть напхана випусками «Рідерс дайджест»[13] і номерами журналу «Фатум».

Герб поклав руку на телефон, але не знімав трубки, і дзвінок дзеленчав і далі.

Такий пізній нічний дзвінок звичайно міг означати одне з трьох: або котрийсь із давніх приятелів упився до нестями й вирішив, що тобі буде приємно побалакати з ним і серед ночі; або хтось помилився номером; або ж готуйся почути погані вісті.

Сподіваючись у душі, що то просто помилка, Герб зняв трубку.

— Алло!