Мертва зона

Одного літнього дня 1971 року Грег Стілсон, на шістнадцять років старший і розумніший від того роз’їзного торговця бібліями, що до смерті забив собаку на безлюдній фермі в Айові, сидів у задній кімнаті своєї новозаснованої контори страхування та купівлі-продажу нерухомого майна в Ріджуеї, штат Нью-Гемпшир. Роки, що минули відтоді, не дуже позначились на ньому. Хіба що набігли зморщечки навколо очей та ще зачіска стала довша (але цілком у межах пристойності). Він і тепер був добре вгодований чоловік, і його обертове крісло жалісно рипіло, коли він рухався.

Він сидів, курив сигарету «Пел-Мел» і дивився на молодика, що зручно розсівся у кріслі проти нього. Грег дивився на того молодика з таким виразом, з яким зоолог міг би розглядати цікавий екземпляр рідкісної тварини.

— Бачите в мені простачка? — спитав Санні Еллімен.

Зростом Еллімен сягав шести футів п’яти дюймів[15]. На ньому була старезна засмальцьована джинсова куртка з відрізаними рукавами й ґудзиками. Сорочки під нею не було. На голих грудях теліпався нацистський залізний хрест, чорний з білою облямівкою. Пряжка ременя, що виднівся під одвислим пивним черевом, являла собою вирізьблений із слонової кістки чималий череп. З-під зашпилених унизу холош джинсів витикалися збиті прямокутні носаки високих черевиків армійського зразка. Довгі, до плечей, патли аж лисніли від задавненого поту й машинного мастила. З мочки одного вуха звисала сережка у вигляді свастики, також чорної з білою облямівкою. На грубому пальці правої руки він крутив на ремінці шолом, схожий на вугільне відерце. На спині його куртки був вишитий червоний чорт з хитро примруженим оком і роздвоєним язиком. Над чортом ішов півколом напис: «

Чортова дюжина». А внизу — «Санні Еллімен, президент».

— Ні, — відказав Грег Стілсон. — Ніякого простачка я не бачу, зате бачу підозрілого на вигляд типа, схожого на ходячу гепу.

Еллімен на мить завмер, тоді розслабився й засміявся. Незважаючи на брудну зовнішність і густий дух давно не митого тіла, в його темно-зелених очах часом прозирав розум і навіть почуття гумору.

— Можете вважати мене й собакою, чоловіче, — сказав він. — Таке вже бувало. А я ж у вашій владі.

— І ти це визнаєш, еге?

— Ну звісно. Я залишив своїх хлопців у «Гемптонсі» і приїхав сюди сам. Тож хай усе впаде на мою голову, чоловіче. — Він посміхнувся. — Та якщо ми колись підловимо вас за подібних обставин, вам доведеться гірко шкодувати, що у вас не броньовані нирки.

— Ризикну, — сказав Грег. Тоді зміряв Еллімена поглядом. Обидва були здорові чолов’яги. І хоч Еллімен, судячи з вигляду, важив фунтів на сорок більше, то за рахунок не м’язів, а жиру. — Я тебе подужаю, Санні.

Обличчя Еллімена знов розпливлось у добродушній, приязній усмішці.

— Може, так. А може, й ні. Та й інша в нас гра, чоловіче. Облишмо всі ці нав’язлі в зубах американські кінозабавки. — Він нахилився вперед, ніби збирався звірити якусь велику таємницю. — Щодо мене особисто, то кожного разу, як мені перепаде шмат матусиного яблучного пирога, я вважаю за свій обов’язок накаляти на нього.

— Паскуда ти, Санні, — лагідно мовив Грег.

— Чого вам од мене треба? — запитав Еллімен. — Чом ви не говорите по суті? Спізнитеся на збори своєї християнської спілки.

— Ні, — сказав Грег усе так само спокійно. — Християнська спілка збирається по вівторках увечері. Отож ми маємо ще силу часу.

Еллімен гидливо пирхнув.

— Але я гадаю, — провадив Грег, — що це тобі чогось треба від мене. — Він висунув шухляду столу й дістав звідти три пластикові пакети з марихуаною. Упереміш із «травичкою» в них було й чимало желатинових капсул. — Оце я знайшов у твоєму спальному мішку, — сказав Грег. — Фе, фе, фе, Санні. Поганий ти хлопчина. Нікуди ти звідси не підеш і не вторгуєш дві сотні доларів. Тобі прямісінька дорога в Нью-Гемпширську тюрму.

— Ви не мали ордера на обшук, — відказав Еллімен. — Перший-ліпший паршивенький адвокат запросто мене витягне, і ви це знаєте.

— Нічого такого я не знаю, — промовив Грег Стілсон. Тоді відхилився в своєму обертовому кріслі й закинув на стіл узуті в мокасини ноги. — Я маю вагу в цьому місті, Санні. Кілька років тому я приїхав у Нью-Гемпшир з порожніми кишенями, а тепер завів тут непогане діло. Я допоміг муніципальній раді розв’язати деякі проблеми, зокрема, підказав, що робити з усією тією дрібнотою, яку поліція застукує на зіллі… Я, звісно, кажу не про таких зловмисників, як ти, Санні, не про заїжджий набрід, — з ними ми добре знаємо, що робити, коли хапаємо їх з такими дорогоцінними доказами, як оці, що в мене на столі… Я кажу про місцеву молодь. Ти ж розумієш, що ніхто тут не хоче заподіяти їм і найменшого зла. От я й придумав вихід. Замість посилати в тюрму, приставте, кажу, їх до роботи, хай попрацюють для громадського добра. І як гарно все пішло!..