— Ну звісно… Мамо, може, ти сходила б до сестер і попросила в Марі склянку якогось соку? Чи, може, імбирового напою. Мабуть, я відвик говорити, і в горлі в мене…
— Так-так, я піду. — Віра поцілувала його в щоку й підвелася. — Ой, який же ти худий. Та дарма, приїдеш додому — я тебе відгодую. — І пішла з кімнати, кинувши по дорозі переможний погляд на Герба. Вони почули, як у коридорі застукотіли, віддаляючись, підбори її черевиків.
— І давно вона стала така? — тихо спитав Джонні. Герб похитав головою.
— Майже одразу після нещастя з тобою. Та почалося все задовго до того. Ти ж знаєш. Маєш пам’ятати.
— То вона…
— Не знаю. На півдні є люди, що приручають змій. Оті, як на мене, божевільні. Вона до такого ще не дійшла. А як ти почуваєш себе, Джонні? По щирості.
— Сам не знаю, — відказав Джонні. — Тату, а де Сейра?
Герб нахилився й затис долоні між колін.
— Не хочеться про це казати, Джоне, але…
— Вона вийшла заміж?
Герб не відповів. Не дивлячись на Джонні, він кивнув головою.
— О боже, — глухо мовив Джонні. — Я цього й боявся.
— Ось уже три роки вона місіс Уолтер Хезлітт. Він адвокат. У них малий хлопчик. Джоне… ніхто ж не вірив по-справжньому, що ти оживеш. Крім твоєї матері, звісно. Ніхто з нас не мав
Джонні намагався сказати, що він усе розуміє, але з горла в нього вихопився тільки кволий хрипкий стогін. Він нараз відчув себе немічним і старим, і душу йому затопив біль утрати. Змарнований час зненацька наліг на нього штабелем цегли, і то був не просто витвір уяви, а цілком відчутний тягар.
— Джонні, не бери до серця. Є в житті чимало іншого, доброго.
— Мені… треба до цього звикнути, — видушив із себе Джонні.
— Атож. Я розумію.
— Ти її бачив?
— Ми час від часу листуємося. А познайомились після того нещастя. Славна дівчина, справді славна. Вона й тепер учителює в Клівзі, але, як я зрозумів, з червня думає покинути роботу. Вона живе щасливо, Джоне.
— Це добре, — глухо мовив Джонні. — Я радий, що хоч хтось щасливий.
— Синку…
— Сподіваюсь, у вас нема від мене таємниць, — весело сказала Віра, повернувшись до палати. В руці у неї була запітніла карафа. — Джонні, вони кажуть, фруктовий сік тобі ще не можна, то я принесла імбирового напою.
— Чудово, мамо.
Вона подивилася на Герба, на Джонні, потім знов на Герба.
— То у вас тут якісь таємниці? Чому такі похмурі обличчя?
— Просто я казав Джонові, що коли він хоче швидше вийти звідси, то треба докласти чималих зусиль, — відповів Герб. — Стільки всяких процедур…
— А чого ти раптом надумав про це говорити? — Вона налила в склянку напою з карафи. — Тепер усе буде гаразд. Ось побачиш. — І, встромивши в питво пластикову соломинку, подала його Джонні. — Випий усе, — сказала всміхаючись. — Воно піде тобі на користь.
Джонні випив усе до дна. Питво мало гіркий присмак.
Розділ сьомий
1
— Заплющте очі, — сказав доктор Вейзак.
То був невеличкий на зріст товстун з неймовірно буйною чуприною та пишними баками. Джонні не міг отямитися з дива, бачачи стільки волосся на одній голові. Якби років п’ять тому чоловік з такою зачіскою з’явився в першому-ліпшому барі на сході Мену, йому не дали б проходу цікаві, а якби ще він був у Вейзакових літах, то його могли б і припровадити до поліції.
Така кучма. Це ж треба…
Джонні заплющив очі. Голову йому обліпили електричними датчиками. Провідки від контактів тяглися до електроенцефалографа, встановленого на прикріплених до стіни консолях. Доктор Браун і медсестра стояли біля апарата, з якого повільно виповзала широка паперова стрічка енцефалограми. Джонні волів би, щоб сьогодні чергувала Марі Мішо. Йому було трохи боязно.
Доктор Вейзак торкнувся його повік, і Джонні сіпнувся.
— Ну-ну… спокійно, Джонні. Це вже два останні. Отут… І отут.
— Усе гаразд, докторе, — сказала сестра. Щось басовито забриніло.
— Добре, Джонні. Вам зручно?
— Таке відчуття, наче мідяки на повіках.
— Справді? Дарма, зараз минеться. А тепер я поясню вам суть цього дослідження. Я проситиму вас уявити собі різні предмети. На кожен вам дається десять секунд, а всіх предметів буде двадцять. Ви зрозуміли?
— Так.
— Дуже добре. Починаємо. Докторе Браун, як у вас?
— Усе напоготові.
— Чудово. Джонні, будь ласка, уявіть собі стіл. А на столі апельсин.
Джонні викликав в уяві ці предмети. Перед його внутрішнім зором постав складаний столик з металевими ніжками. На ньому трохи збоку від середини лежав великий апельсин з фірмовою наліпкою «Санкіст» на пухирчастій шкірці.
— Добре, — мовив Вейзак.
— А що, в отому ящику видно мій апельсин?
— Та ні… а власне, так. Тільки символічно. Апарат фіксує струми вашого мозку. Ми шукаємо заблоковані ділянки, Джонні. Частини, що зазнали ушкоджень. Можливі ознаки невиявленого внутрішньочерепного тиску. Тепер я прошу вас більш не задавати запитань.
— Гаразд.
— А зараз уявіть собі телевізор. Він увімкнений, але передачі немає.