Мертва зона

Грег поклав руку хлопцеві на голі груди й штовхнув його скільки було сили — а сили було вдосталь. Хлопець відлетів у другий кінець кімнати, і гнів його змінився тривогою, а потім — нарешті — і страхом, чого й хотів Грег.

Грег кинув димлючу футболку на кахляну підлогу, підняв хлопцеву пляшку й вилив на футболку рештки пепсі. Вона лиховісно зашипіла.

Хлопець поволі підводився, спираючись плечима на стіну. Грег перехопив його погляд. Очі в хлопця були карі й широко-широко розплющені.

— Нам треба порозумітися, — мовив Грег, і власні слова долинули до нього наче здалеку, приглушені болісним стугоном у голові. — Ми зараз влаштуємо просто отут, у цій кімнаті, невеличку співбесіду й з’ясуємо, хто з нас лайно. Ти вловив мою думку? Нам потрібно дійти певних висновків. Ви ж там у коледжі любите це робити? Доходити висновків?

Хлопець уривчасто втягнув у себе повітря. Тоді облизав губи, наче хотів щось сказати, і раптом заволав:

— Поможіть!

— Атож, помогти тобі таки треба, — сказав Грег. — І я тобі поможу.

— Ви ненормальний, — бовкнув племінник Джорджа Гарві, а тоді знову заволав, ще голосніше: — Поможіть!

— Може, й так, — мовив Грег. — Цілком може бути. Але нам, синку, треба з’ясувати, хто тут лайно. Розумієш, до чого я веду?

Він позирнув на пляшку від пепсі у своїй руці й зненацька люто торохнув нею об ріг сейфа. Пляшка розлетілася вщент, і, побачивши на підлозі скалки, а в руці Грега наставлену на нього шийку пляшки з гострими зазубреними краями, хлопець заверещав. Його джинси, витерті до білого між ніг, раптом потемніли. Обличчя набрало кольору старого пергаменту. А коли Грег ступив до нього, чавлячи скло важкими черевиками, що їх носив і взимку і влітку, хлопець безпорадно притиснувся до стіни.

— Коли я виходжу на вулицю, я надягаю білу сорочку, — промовив Грег і вискалив білі зуби. — Іноді й з краваткою. А ти виходиш на вулицю, начепивши на себе якусь ганчірку із сороміцьким написом. То хто з нас лайно, хлопчику?

Племінник Джорджа Гарві щось проскімлив. Його вирячені очі не відривалися від зазубреної скляної шийки в Греговій руці.

— Ось я стою тут чистий і сухий, — провадив Грег, підступаючи трохи ближче, — а в тебе тече по обох ногах у черевики. То хто з нас лайно?

Він почав злегенька тицяти скляними гостряками в голі й пітні хлопцеві груди, і племінник Джорджа Гарві заплакав. «Ось через таких і країна розколюється, — подумав Грег. Каламутна, хмільна лють гула й нуртувала в голові. — Через отаких смердючих шмаркатих плаксіїв, як цей».

Гляди тільки, не перебери міри… не наламай дров…

— І говорю я, як людина, — сказав Грег, — а ти, хлопче, верещиш, наче свиня в брудній калюжі. То хто ж лайно?

Він знову тицьнув шийкою пляшки хлопцеві в груди; один з гострих зубців ледь проштрикнув шкіру під правим соском, і там виступила манюсінька крапелька крові. Хлопець завив.

— Я розмовляю з тобою, — сказав Грег. — І раджу тобі відповідати так, як ти відповідаєш своїм учителям. То хто з нас лайно?

Хлопець щось запхикав, але розібрати ті звуки було годі.

— Відповідай, якщо хочеш скласти цей екзамен, — не вгавав Грег. — Я ж випущу з тебе тельбухи, синку. — І в цю мить він був здатен на таке. Тим-то й уникав дивитись на ту краплю крові, щоб не знавісніти остаточно, бо тоді б йому стало байдуже, чи то племінник Джорджа Гарві, чи будь-хто інший. — Ну, то хто лайно?

— Я, — мовив хлопець і захлипав, як мала дитина, що боїться лихого розбійника, який чигає вночі за дверима спальні.

Грег посміхнувся. У голові гупало, в очах спалахували різноколірні цятки.

— Ну що ж, це вже добре. Для початку. Але цього не досить. Я хочу, щоб ти сказав: «Я лайно».

— Я лайно, — промовив хлопець, і далі хлипаючи.

З носа в нього потекли шмарклі й так і повисли. Він утер їх затиллям долоні.

— А тепер я хочу, щоб ти сказав: «Я велике лайно».

— Я… я велике лайно.

— Ну, а тепер ще одне, і, мабуть, на цьому й закінчимо. Скажи: «Дякую, що ви спалили цю погану футболку, мер Стілсон».

Тепер хлопець був ладен на все. Перед ним відкривався вихід на волю.

— Дякую, що ви спалили цю погану футболку.

В очах у Грега спалахнуло, і він черкнув скляним гостряком по м’якому животі хлопця, так що показалася смужечка крові. Скло ледь дряпнуло шкіру, але хлопець завив так, наче за ним гналися всі чорти з пекла.

— Ти забув сказати «мер Стілсон», — мовив Грег, і раптом усе минулося.

Біль востаннє гупнув у голові, просто між очима, і зник. Грег ошелешено дивився на шийку пляшки в своїй руці й ледве пригадував, звідки вона взялася. От бісова дурниця. Мало не полетіло все шкереберть через цього паршивого недоумка.

— Мер Стілсон! — кричав хлопець. Він уже не тямив себе зі страху. — Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер Стіл…

— От тепер добре, — сказав Грег.

— …сон! Мер Стілсон! Мер Стілсон! Мер…

Грег сильно ляснув його по обличчю, і хлопець стукнувся головою об стіну. Тоді замовк, безтямно витріщивши очі.