Містер Блетсуорсі на острові Ремполі

_{Містер Блетсуорсі — близький родич Ремаркових, Олдінгтонових, Хемінгуеєвих героїв — людей «пропащого покоління», що погубили на бойовищах світової війни свої юнацькі ілюзії. Відвернувшись від облудного суспільства, вони шукали втіхи в особистому житті, в простих людських радощах у дружбі, в коханні, в родині… Та містерові Блетсуорсі кохана дружина й син не можуть заступити світу, не можуть звільнити його від тривоги за долю всього людства. Тому й гнітять його привиддя острова Ремполу. Але й зовсім убити в ньому надію вони не спроможні.}

_{І тут містер Блетсуорсі нібито вертається туди, звідки прийшов. У ньому, виявляється, ще живе сподівання, що його світ шляхом спокійного, тихого, мирного поступу може прийти до щасливої доби, що суспільного устрою не треба ламати силоміць. Правда, його світ не дуже квапиться йти тим шляхом, як не квапиться Гревз віддавати йому давній борг, однак та надія в Блетсуорсі не вмирає — як не вмерла вона й в Уеллсі.}

_{Звісно, ідилічних поглядів велебного Руперта Блетсуорсі та його юного небожа Уеллс, либонь, не поділяв ніколи: він-бо виріс не в домі заможного й благодушного священика. Батько Уеллсів — садівник із великопанського маєтку, потім дрібний крамар; мати — покоївка. В сім'ї насилу зводили кінці з кінцями, і змалку хлопцеві довелось зазнати злиднів; кар'єру свою він починав учнем то в аптеці, то в мануфактурній крамниці, потім був помічником шкільного вчителя — не багато завидніша доля в Англії тих часів; а сам учивсь на жалюгідну стипендію, що її після всіх необхідних витрат — за помешкання, книжки тощо — ставало тільки двічі на тиждень пообідати. Отож він, певно, добре знав, що є й вовки, й тигри, й акули.}

_{А от ілюзії містера Блетсуорсі наприкінці книжки — це почасти й ілюзії самого Уеллса.}