Місто уповільненої дії

Я БІЛЬШЕ НЕ ВУЗЬКОЛОБИЙ! Бракує повітря. Не маю сили вдихнути. Спершу моє тіло перетворюється в єдине тілесне волання, але нові та нові удари притуплюють його і я врешті перестаю будь-що відчувати. Хочу їм сказати: ЩО ВИ РОБИТЕ, СУКИ!?!

Але в мене не виходить, натомість із тіла виповзає невиразне, захекане бурмотіння. Хочу їм сказати: Я ЗМІНИВСЯ. ЗМІНИВСЯ!!! Але не маю сили.

— Що він несе? — каже один із них, прислухаючись до мене. — Тихо! Він хоче щось сказати.

— Він нас обізвав «суками»! — сильно копає мене інший, від чого мені остаточно переймає дух.

Варений наказує:

— Підніміть, — двоє здорованів, що гналися за мною, хапають і підіймають. Не можу стояти і вони мене підпирають своїми масивними руками. Спльовую густі шматки крові і відчуваю… відчуваю спрагу. Всередині все палає, наче в мене залили сто грамів чистого спирту. Ноги підкошуються. Здається, що з мого тіла витікає саме життя, не маю більше сили ним керувати. Силкуюся поворухнутися, але це виходить незграбно і мною прокочується легке тремтіння. Облизую сухі холодні губи, нестерпно хочеться пити.

ПИТИ!

— Що він пиздить? — кричить Варений. Малий знову мене штрикає спицею — гострий біль прокидається нижче пояса, від болю видаю ледве чутний крик. Кілька разів схожий пекучий біль з'являється в області живота.

— А-а-а-а!!! — виривається на свободу останній мій крик. В очах тьмяніє, наче світ покидає мене і я опиняюся в страшній темній пустелі, де нічого нема, крім нестерпного страждання. Згодом відчуваю, як хапають мої ноги, здається, волочать по землі і нарешті кидають.

Уйобки!

Здається зняли мої котли, які я минулого року забрав в одного типоші з центру.

Господь дає — і Господь забирає.

Перед очима на мить постає безмежна чорна дорога, відчуваю тупий біль, тільки не знаю, в якій частині тіла. Таке враження, наче неприємний жар розтікається по мені, охоплює всі клітинки організму, поволі підкорює, пробирається до свідомості, в яку вливається сірий неприємний мутняк.

Біля мене вовтузяться, підіймають мою ліву руку, боляче шарпають в області зап'ястя. Провалююся в невідоме…

15

ЦИРКУЛЬ: Ти готовий?

Навколо нестерпний пронизливий свист і тисячі голосів. Темінь, що міниться темно-синіми, чорно-сірими кольорами, гусне і стає непроглядною. Лагідне тепло торкається тихим поцілунком шкіри обличчя, тремтливими долонями погладжує тіло, розтікається по ньому… наповнююся великим повільним теплом, безмежним Космосом Тиші. Циркуль зникає в непроглядній безвісті. Таке враження, наче я надимаюся трепетним спокоєм, як велика повітряна кулька, на якій підносяться високо в небо. Здається й справді, відриваюся від землі, однак навколо нічого не видно.

Раптом — несподівано нізвідки з'являється холодне фосфорне обличчя Циркуля із заплющеними очима, з яких, здається, крапає чорна туш. Він намагається взяти мене за руку, але я — безрукий, хочу помацати своє тіло, але не можу, наче лину в повітрі, як легка напівпрозора хмаринка; ось я кілька разів обертаюся, ніби навколо осі; поруч миготять швидкі світлі цятки невідомих маленьких предметів, які, через їхню фантастичну швидкість, не можу розгледіти; знову перевертаюся в повітрі, стаю у вертикальне положення, зиркаю вниз, а там справжнісінька чорна паща невідомої та страшної безодні… стає страшно, хочу кричати, але мене не слухають легені, бронхи, горло, язик, я відчуваю, як вони чинять мені опір, наче я важкохворий; боляче шарпають за правицю, підіймаю голову і бачу над собою мертвого Циркуля, який шепоче мені «ходімо»; невиразні світлі цятки поволі збавляють свою швидкість, я можу визначити які це речі: невеликі копійки, ґудзики, кілька годинників, скріпки, булавки, канцелярські кнопки, а між ними страшні спиці…

ЦИРКУЛЬ: Чому ти тут, якщо тебе нема? Скоро в коридорі вимкнуть світло і ти навіки не встигнеш. Бо нема нічого страшнішого від темряви. Бо в темряві більше нічого не знатимеш. Хіба ти хочеш бути тим, ким не є? Де твої думки?

…твої думки…

…думки…

…мки…

16

До мого обличчя торкається щось тепле й вологе. Очунюю від дикого холоду. Бачу величезного чорного пса, який гаряче хекає мені в обличчя і несподівано облизує щоку. Як не дивно — не страшно, це навіть виглядає як благодійництво. Невже пес розуміє, що я можу замерзнути, тому мене будить? «Собака — друг чєловєка» — згадую з швецького фільму. Пес обнюхує мене, крутиться, на мить зупиняється, і я дивлюся йому в очі. В нього дуже розумний і незрозумілий погляд, наче має багато чого мені сказати, але змушений навіки мовчати. Пес, добра душа, мабуть доганяє, що я намагаюся його збагнути, тому задля безпеки біжить геть, залишаючи мені чорне небо із зірками.

Навколо мертва тиша і ні душі. Згадую Вареного і його типош. Не тримаю на них зла, бо моє зло — моя кара, шо обертається чужим злом проти мене. Хіба я можу нарікати за те, що це трапилося? Просто Олю шкода, Боже, які в неї гарні очі! Маман… шкода, що все так банально.