На другому березі (збірник)

Мов кусні зір розбитих, сплять на цвинтарях машин завмерлі авта,червоне квіття цвілі міряє застиглі в мідь роки й хвилини,і лиш незнане сонячне ядро колишеться, як вічна правда,що теж незнана й теж для нас невловна, наче синій дух бензини.Буває, що мерців з металу люди, мов шакали, в сні тривожатьі крам своїх жадоб, і спраг, і нужд, мов на базарі, розкладають,і мертві тулуби у синяві ночей стають за грішні ложабездомних любощів кривляк і шлюх, що зорі зла в них чад вливають.

Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.Дівчата з квіттям без наймення, пальми родять хліб, зелена рутай нові міста із площами з блакиті, де качаються жар-леви.Та тіні неспокійні, привиди невтишні з-під землі стають, з-під площ, з-під трав.Метрополю,долонями червоних мурів упокій крилаті душі авт!5 листопада 1935

Сурми останнього дня

Стоповерхові кам’яниці сплять, немов потомлені звірята,географи малюють зорі крейдою на неба мапі,в рудому сяйві ліхтарів дощу краплини, мов пісок крилатий,і місяць золотим котом лежить у мене на канапі.Ржавіють мертві риби у басейнах, вуголь і троянди чорні,купці й роздягнені дівчата, в’язні в тюрмах і поети.Оркестра полісменів дме меланхолійно в труби і валторни,коли міщанський бог рахує зорі, душі і монети.

Живуть під містом, наче у казках, кити, дельфіни і тритонив густій і чорній мов смола воді, в страшних пивницях сто,примарні папороті, грифи і затоплені комети й дзвони.— О пущо з каменю, коли тебе змете новий потоп?1 травня 1936

Закінчуючи

Хто ж потребує слів твоїх?Чи той, що важить хліб і сіль,чи той, що відсотки рахує,

чи той, що у безсонну нічбунтарські зазиви друкує,чи той, кого гарячка палитьі з голоду запеклий вже,чи той, що чорні тюрми валить,чи той, що тюрми береже?

«Антонич був хрущем і жив колись на вишнях…»

Сьогодні, коли заповнення «білих плям» у культурі, в історії стало можливою суспільною потребою, ця «невідома країна» повинна бути відкритою і освоєною. Б.-І. Антонич — не горде самотнє дерево на голій поляні, він — частка літературного процесу свого часу.

Микола Ільницький