На футбольних меридіанах

Ми складали гроші, які батьки давали на сніданки, і купували собі хоч і погані, але справжні м’ячі; тренуватись ходили на околиці міста; боялися, що старші хлопці відберуть у нас ці м’ячі. Такі випадки вже були, і ми не хотіли рискувати.

Грали ми у важких «умовах» – у лісі, в полі. Але, мабуть, саме такий «нефутбольний» грунт допоміг нам швидше оволодіти азами техніки. І коли в ремісничому училищі я познайомився з тренером Миколою Івановичем Червяковим, який сам у минулому виступав на першості республіки за калінінградську команду, той одразу сказав мені:

– В тебе, Юрко, непогано виходить. Якщо серйозно тренуватимешся, можливо, станеш справжнім футболістом.

Звичайно, бутсів у нас не було. Тоді мої черевики завжди мали такий вигляд, що мати тільки за голову хапалась. Одного разу, коли я захекавшись прибіг додому, вона глянула на обідрані носи й відірвані підошви моїх недавно куплених черевиків і мовчки заплакала. Затремтіли губи і в мене. Згадавши, що вдома на рахунку кожний карбованець, я з особливою гостротою відчув усю глибину своєї провини і відважився на те, що мені здавалося справжнім героїзмом:

– Не плачте, мамо! Даю вам слово, що більше ніколи не гратиму в футбол. До самої смерті!..

У дитинстві кожна щира обіцянка здається непорушною. Сам віриш: нема в світі такої сили, яка б примусила тебе відмовитись від свого слова. Але хто ж не знає, що, пам’ять і воля в дитинстві помітно відстають од благородних душевних поривань. То чи слід дивуватись, що вже через кілька днів я знову гасав по полю старого, покинутого стадіону, де звичайно відбувались «криваві» поєдинки кращих вуличних команд. Ні, я не кривив душею, коли давав матері слово. Та футбол – це футбол, і тут уже нічого не вдієш. Та хоч я міг тоді ганяти (і таки ганяв) м’яча цілими днями, зрозуміло, що до початку мого справжнього спортивного шляху було ще далеко. У 1949 році здійснилась моя перша мрія: закінчивши училище, я з свідоцтвом слюсаря четвертого розряду почав працювати. Через місяць я приніс додому свою першу зарплату. Це був найщасливіший день у моєму житті. Мені здавалося, що тепер мати може негайно покинути роботу і нарешті перепочити. Я навіть уявив себе главою сім’ї, вирішив, що своїми грішми допоможу братові закінчити інститут. Але мати розсудила інакше. Ми поїхали до Москви і купили мені костюм.

А ще через деякий час на вулицях Калінінграда можна було побачити добре вдягненого юнака, який усією своєю поведінкою підкреслював, що він уже цілком доросла, заможна і самостійна людина. Та ось цей поважний молодий робітник помітив, що на одному з майданчиків хлопчаки грають у футбол, і в ту ж мить, забувши про все на світі, з ходу кинувся в бій. Минуло кілька хвилин, і він з жахом почув, що його новенький костюм цілком недвозначно тріщить.

До пізньої ночі юнак разом з своїм другом Миколою Козловим зашивав одяг, щоб мати нічого не помітила. Але вона все ж гірко зітхнула:

– Ох, Юрку, і коли ти станеш дорослим?

Ніби дорослі не люблять футбол!

Колектив фізкультури нашого підприємства був схожий на колективи всіх великих радянських підприємств. Ми мали свою спортивну базу, на якій розгорнули роботу численні секції. З нашого колективу вийшло чимало хороших хокеїстів, борців, футболістів, гімнастів, баскетболістів. Але найпопулярнішою секцією була футбольна. Кожний цех мав свою команду, і футбольні турніри на першість підприємства завжди проходили в цікавій і напруженій боротьбі, за якою стежила вся наша громадськість. Тоді я ще й не здогадувався, як далеко заведе мене футбольний шлях, розпочатий у цеховій команді.

Якось, після чергової гри на першість підприємства, до мене підійшов тренер команди Микола Олексійович Гуляєв і сказав:

– Приходь на наші тренування.

Тільки тепер, коли моїм керівником став досвідчений спортивний спеціаліст, я нарешті зрозумів, що таке справжній футбол. Ледве встигнувши відпочити після зміни, я поспішав на стадіон. Там я робив те, що мені здавалося просто безглуздим: бігав, стрибав, виконував важкі і малоцікаві вправи. І коли нарешті мені дозволяли торкнутись м’яча, я вже не мав сили побігати з ним так, як бігав колись, серед гравців вуличної команди.

– Навіщо все це? – запитував я тренера.

– Пізніше зрозумієш. А поки що виконуй все, що від тебе вимагають, інакше ніколи не станеш справжнім спортсменом. Запам’ятай на все життя: спорт не терпить легкодухих. Працюй до сьомого поту і лише при цій умові збереш рясний врожай.

І я працював. Так працював, що, повертаючись додому, просто падав на ліжко від втоми. Футбол тоді не давав мені тієї насолоди, на яку я розраховував. Він навіть починав лякати мене. Були такі дні, коли я казав собі: «Кину все до біса, не можу, не хочу так жити». Казав і… знову біг на стадіон, щоб увечері знову знесилено впасти на ліжко. Боже мій, що то була за скажена робота! Єдиною розрадою були книжки, які я прочитував пачками.

Так минуло два роки. І тоді до мене прийшла нова велика радість: я був запрошений до ленінградської команди «Зеніт», що виступала в класі «А».