НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Вічно ви мене бентежите, містере Гамільтон,— сказав він.— Сідайте, хлопці.

Увійшов Адам, відкочуючи рукава сорочки до низу, і сів на своє місце у голові столу.

— Доброго вечора, хлопці,— привітався він, і діти відповіли в унісон:

— Доброго вечора, тату.

А Арон додав:

— Тільки не розказуйте.

— Не розкажу,— запевнив Семюель.

— Що не розкажете? — поцікавився Адам, і Семюель відповів:

— Хіба не існує таємниць? У нас із вашим сином свої секрети.

— А я теж розкажу вам один секрет,— втрутився Кел.— Одразу по обіді.

— Залюбки послухаю,— погодився Семюель.— Сподіваюся, я ще його не знаю.

Лі звів очі від своєї нарізки і сердито зиркнув на Семюеля. Потім розклав м’ясо по тарілках.

Хлопці їли швидко, мовчки поглинаючи їжу.

— Тату,— нарешті спитав Арон,— можна нам вийти з-за столу?

Адам кивнув, і хлопчики швидко покинули їдальню. Семюель подивився їм услід.

— Вони видаються старшими за свої одинадцять років,— зауважив він.— Пам’ятаю, мої дітлахи в одинадцять тільки верещали, галасували і ганялися одне за одним. Ваші схожі на дорослих чоловіків.

— Справді? — здивувався Адам.

— Думаю, я знаю, чому це так. У хаті немає жінок, які дуже носяться з малюками. А чоловіки, по-моєму, не надто цікавляться малечею, тому для цих хлопців бути маленькими ніколи не сприймалося як перевага. Це їм нічого не давало. Не знаю, добре це чи погано.

Семюель скоринкою хліба зібрав рештки соусу на своїй тарілці.

— Адаме, чи усвідомлюєте ви, кого маєте в особі Лі? Мислителя, який уміє куховарити, чи кухаря, який уміє мислити? Він багато чого мене навчив. Напевне, і ви, Адаме, чимало дізналися від нього.

— Боюся, я не дуже уважно слухав,— сказав Адам.— А може, він не розмовляв.

— Чому ви не схотіли, щоб хлопці вчили китайську, Адаме?

Адам ненадовго замислився.

— Здається, прийшов час для відвертості,— промовив він нарешті.— Думаю, то були просто ревнощі. Я називав це по-іншому, але, скоріш за все, не хотів, щоб вони були в змозі так легко віддалятися від мене у напрямку, куди мені зась.

— Це досить розумно і майже занадто по-людському,— сказав Семюель.— Але усвідомлювати це — то вже великий прорив. Не впевнений, що я колись заходив так далеко.

Лі приніс сірий емальований кавник, розлив каву і сів. Він грів руки об закруглений бік своєї чашки. А потім розсміявся.

— Ви завдали мені неабиякого клопоту, містере Гамільтон, а ще ви порушили спокій Китаю.

— Що ви маєте на увазі, Лі?

— Мені ввижається, що я уже розповідав це вам. Можливо, я лише ясно все уявляв і збирався розповісти. Утім, історія доволі потішна.

— Хочу її почути,— мовив Семюель і подивився на Адама.— А вам не хочеться послухати, Адаме? Чи ви знову занурюєтеся у свою ванну з хмар?

— Я подумував про це,— відповів Адам.— Дивно — мене охоплює якесь збудження.

— От і добре,— зауважив Семюель.— Гадаю, це один з найкращих станів, які відчуває людина. Послухаймо вашу історію, Лі.

Китаєць торкнувся своєї шиї і всміхнувся.

— Не знаю, чи звикну я колись, що коси вже немає. Здається, я торкався її частіше, ніж усвідомлював. Так от, історія. Я вже казав вам, містере Гамільтон, що дедалі більше стаю китайцем. Ви не стали ще більше ірландцем?

— Час до часу стаю,— відповів Семюель.

— Пам’ятаєте, як ви читали нам оті шістнадцять віршів з четвертого розділу Книги буття, пам’ятаєте нашу суперечку?

— Дуже добре пам’ятаю. Хоча було це давно.

— Майже десять років тому,— підтвердив Лі.— Так от, ця історія мене сильно зачепила, і я її перечитував слово у слово. Що більше я думав про ту історію, то складнішою вона видавалася. Тоді я порівняв наявні переклади — вони доволі близькі. Але є одне місце, яке мене непокоїло. Біблія короля Якова подає це так: коли Єгова питає Каїна, чому він розгнівався, то Єгова каже: «Коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати». Оце «мусиш» мене просто вразило, тому що в ньому є обіцянка, що Каїн подолає зло.

Семюель кивнув.

— А його діти того зовсім не зробили.

Лі відсьорбнув каву.

— Тоді я узяв стандартну американську версію Біблії. На той час то був зовсім новий переклад. І цей фрагмент відрізнявся. Там сказано: «Іди пануй над ним». Це зовсім інше. Це не обіцянка, це наказ. Я почав буквально знемагати. Мене цікавило, яке ж слово вжито в оригіналі, щоб породити такі різні переклади.

Семюель поклав долоні на стіл, подався вперед, і очі його спалахнули колишнім молодим вогнем.

— Лі,— вигукнув він,— тільки не кажіть мені, що ви вивчили іврит!

— Я вам усе розповім,— сказав Лі.— Історія доволі довга. Вип’єте трохи нг-ка-пу?

— Це отой ваш напій зі смаком хороших гнилих яблук?

— Так. З ним мені легше говорити.

— А мені, можливо, буде легше слухати.

Коли Лі вийшов на кухню, Семюель спитав Адама, чи чув він про це раніше.

— Ні,— відповів Адам.— Мені він не розповідав. Хоча, може, я не слухав.

Лі повернувся зі своїм керамічним глечиком і трьома чашечками з порцеляни настільки тонкої і прозорої, що, здавалося, вона просвічується.