НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

«Містерові Адаму Траску, Кінг-Сіті, штат Каліфорнія. Шановний сер,— невдоволено починався лист,— ми вичерпали всі можливості, намагаючись вас розшукати протягом останніх шести місяців. Ми розміщували оголошення в газетах усієї країни, але безуспішно. Тільки коли місцевий поштмейстер передав нам листа, написаного вами вашому брату, ми змогли встановити місце вашого перебування».

Адам відчував, наскільки вони ним незадоволені. Але наступний абзац починався з повної зміни настрою.

«Вважаємо за свій сумний обов’язок повідомити вас, що ваш брат Карл Траск помер. Це сталося 12 жовтня. Причиною смерті було захворювання легенів. Він прохворів два тижні, й тіло його покоїться на цвинтарі Олд-Фелоуз. На могилі не встановлено могильної плити. Ми вважаємо, що це скорботне зобов’язання ви візьмете на себе».

Адам набрав повні груди повітря і не видихав, поки перечитував цей другий абзац. Він видихнув дуже повільно, щоб це не скидалося на зітхання.

— Мій брат Карл помер,— сказав він.

— Мої співчуття,— відізвався Лі.

— Це наш дядько? — спитав Кел.

— Це був твій дядько Карл,— поправив Адам.

— І мій також? — спитав Арон.

— І твій також.

— Я й не знав, що ми мали дядька,— сказав Арон.— Може, покладемо квіти на його могилу? Абра допомогла б нам. Вона таке любить.

— Це дуже далеко — на протилежному боці країни.

— Я придумав! — схвильовано вигукнув Арон.— Коли ми понесемо квіти для нашої матері, понесемо і дядькові Карлу.— І додав із сумом: — Шкода, що я його не знав, коли він ще був живий...— У Арона було відчуття, що він обростає померлими родичами.— А він був хороший?

— Дуже хороший,— відповів Адам.— Він був мій єдиний брат, як-от Кел — твій єдиний брат.

— А ви також були близнюки?

— Ні, ми не близнюки.

— А він був багатий? — спитав Кел.

— Звісно, ні,— відповів Адам.— Звідки в тебе такі думки?

— Якби він був багатий, усе отримали б ми.

— У час смерті,— жорстко сказав Адам,— говорити про гроші непристойно. Ми сумуємо, бо він помер.

— Як я можу сумувати? — здивувався Кел.— Я ж його ніколи не бачив.

Лі прикрив рот рукою, щоб приховати усмішку. Адам знову подивився на лист, і знову в новому абзаці змінювався настрій.

«Як повірені у справах небіжчика з приємністю повідомляємо, що ваш брат завдяки сумлінній роботі й розумному веденню справ зібрав чималий статок, який у землі, цінних паперах і готівці складає понад сто тисяч доларів. Його заповіт, складений і підписаний у нашій конторі, зберігається у нас і буде надісланий вам на запит. За умовами заповіту він залишив усі гроші, майно і цінні папери в рівних частках вам і вашій дружині. На той раз, якщо ваша дружина померла, все переходить вам. Заповіт також обумовлює, що на випадок вашої смерті все переходить у власність вашої дружини. З вашого листа ми робимо висновок, що ви ще перебуваєте у країні живих, і просимо прийняти наші щирі поздоровлення. Завжди до ваших послуг, адвокатська контора „Белоуз і Гарвей“, писав Джордж Б. Гарвей».

У самому низу листа було нашкрябано:

«Любий Адаме, не забудь про своїх друзів у часи процвітання. Карл ніколи не витратив і мідяка. Він видушував усе, що можна, з кожного долара, аж поки орел на ньому не починав верещати. Сподіваюся, ви з дружиною отримаєте дещицю радості від цих грошей. Чи немає там у вас часом вакансії для чудового адвоката? Я маю на увазі себе. Твій старий приятель Джо Гарвей».

Адам з-понад листа подивився на хлопців і на Лі. Усі троє чекали, щоб він продовжував. Адам стиснув рот у жорстку лінію. Склав листа, засунув його у конверт і сховав конверт у внутрішній кишені.

— Якісь ускладнення? — спитав Лі.

— Ні.

— Мені здалося, що ви занепокоєні.

— Ні. Мені шкода брата.

Адам намагався розкласти по поличках інформацію з листа, але думки розбігалися, як сполохані курчата. Йому хотілося побути на самоті й усе обміркувати. Він сів у машину і невидющо подивився на механізми управління. Він не міг згадати жодної дії.

— Потрібна допомога? — спитав Лі.

— Дивно! — сказав Адам.— Я не можу згадати, як її заводити.

Лі та хлопці почали тихенько:

— Іскра вгору — газ униз, перемкнути на «Бат».

— Ага, так. Звісно, звісно.

І коли велетенська бджола загуділа, Адам почав крутити ручку «форда», підганяти іскру і перемикати на «Маг».

Вони повільно доїхали нерівною дорогою до своєї лощини з крислатими дубами, і тут Лі сказав:

— Ми забули купити м’ясо.

— Та невже? А я гадав, що купили. Нічого, поїмо щось інше.

— Може, яєчню з беконом?

— Чудово. Просто чудово.

— Завтра ви схочете відіслати свою відповідь,— сказав Лі.— Тоді ми й купимо м’ясо.

— Мабуть, так.

Поки готувався обід, Адам сидів і дивився поперед себе. Він знав, що потребує допомоги Лі, навіть якщо той просто слухатиме, бо це внесе ясність у думки.

Кел вивів брата надвір і потягнув до каретного сараю, де стояв їхній високий «форд». Він прочинив дверцята і сів за кермо.

— Давай, залізай! — скомандував він.

— Але ж тато сказав, щоб ми до машини і близько не підходили,— запротестував Арон.

— Він не дізнається. Залізай!

Арон несміливо сів на заднє сидіння. Кел крутив кермо.