НА СХІД ВІД ЕДЕМУ

— Цього я ще не зрозуміла. Можливо, деякі люди потребують чогось більше, ніж інші, або більше щось ненавидять. Мій батько терпіти не може ріпу. Все життя. Нічого не можна було зробити. Ріпа його дратувала, просто до нестями. Й от одного разу мати розсердилася абощо і приготувала запіканку з ріпи, додала багато перцю, присипала згори тертим сиром, і він став темно-золотавого кольору. Батько з’їв майже половину і тільки тоді спитав, що це таке. Мама відповіла: ріпа, і він жбурнув тарілку на підлогу, вискочив з-за столу і вибіг з кімнати. Схоже, він їй так і не пробачив.

— Він не пробачив їй того, що вона сказала про ріпу,— засміявся Лі.— Але, Абро, уяви, що він спитав, а вона назвала щось інше, і йому б це сподобалося, і він попросив би добавки. А згодом дізнався би правду. Тоді він і вбити б її міг.

— Це точно. Втім, я гадаю, що Арон потребував матері більше, ніж Кел. Через це, мабуть, він завжди звинувачував батька.

— Чому?

— Не знаю. Просто мені так здається.

— Ти буваєш на людях, правда?

— А що, не треба?

— Звісно, треба.

— Приготувати помадку?

— Не сьогодні. В нас ще трохи лишилося.

— А чим я можу допомогти?

— Можеш просіяти борошно й обваляти м’ясо. Повечеряєш з нами?

— Ні. Я йду на день народження, дякую. Як ви думаєте, він стане священиком?

— Звідки ж я знаю? — здивувався Лі.— Можливо, це просто варіант.

— Сподіваюся, не стане,— сказала Абра і міцно стулила вуста, здивована власними словами.

Лі підвівся, узяв дерев’яну дошку, поклав на неї м’ясо і поставив поруч сито.

— Відбивай тупим боком ножа,— порадив він.

— Знаю.

Абра сподівалася, що Лі не почув тих її слів. Але Лі почув.

— А чому ти не хочеш, щоб він був священиком? — спитав він.

— Мені не слід було цього говорити.

— Тобі слід говорити все, що хочеш. І не треба нічого пояснювати.

Лі знову сів на свій стілець, а Абра просіяла борошно над стейками і відбила м’ясо великим ножем. Тук-тук — «Я б цього не хотіла» — тук-тук.

Лі відвернувся, щоб не збивати її з ритму.

— Він усе робить однаково,— говорила Абра, відбиваючи м’ясо.— Якщо церква — то лише Висока церква. Розповідав, що священикам не слід одружуватися.

— У своєму останньому листі він писав про інше,— зауважив Лі.

— Знаю. Оте було раніше...— Ніж її завмер. На обличчі проступив юний спантеличений біль.— Лі, я для нього недостатньо хороша.

— І що це ти вигадуєш?

— Я не жартую. Він не думає про мене. Він вигадав собі когось, я для нього — тільки оболонка. Я не така — не така, яку він вигадав.

— І яка ж вона?

— Чиста! — вигукнула Абра.— Просто бездоганно чиста. Втілення чистоти — ніколи нічого поганого. А я не така.

— Таких і немає,— сказав Лі.

— Він не знає мене. Він навіть не хоче мене знати. Він хоче отого — отого білого привида.

Лі відламав шматочок печива.

— А тобі він хіба не подобається? Ти ж ще дуже молода, хоча не думаю, що це має значення.

— Звісно, він мені подобається. Я хочу стати його дружиною. Але я також хочу подобатися йому. Тільки як це можливо, якщо він нічого про мене не знає. Раніше мені здавалося, що знає. А тепер я дуже сумніваюся.

— Мабуть, він переживає важкий етап, але це не триватиме вічно. Ти розумна дівчина, дуже розумна. А дуже важко стати такою, як вона, ота, що у твоїй оболонці?

— Я повсякчас боюся, що він у мені побачить щось таке, чого немає в тій, яку він вигадав. Я можу розсердитися. Або спітніти. Або ще якась біда. А він помітить.

— А може, й ні. Проте нелегко жити, як Лілейна Діва, чи Непорочна Богиня, чи всі вони разом. Людям властиво іноді пітніти й негарно пахнути.

Абра наблизилася до столу.

— Лі, я б хотіла...

— Не розсипай борошно по підлозі,— застеріг він.— То чого б ти хотіла?

— Це з моїх роздумів. Гадаю, що Арон, оскільки не мав матері, наділив її всіма чеснотами, які тільки знав.

— Можливо. І ти вважаєш, що він їх перевалив гамузом на тебе...— (Абра здивовано поглянула на нього, і її пальці обережно ковзали по лезу ножа).— Ти б хотіла знайти спосіб якось їх скинути.

— Так.

— А якщо тоді він тебе розлюбить?

— Нехай,— відповіла вона.— Я хочу бути собою.

— Не зустрічав іншої людини,— промовив Лі,— яка настільки б загрузла у справах інших, як я. Але я не маю остаточної відповіді на всі питання. Ти відбиватимеш м’ясо чи вже я?

Абра повернулася до роботи.

— Вам не здається смішним, що я така серйозна, хоча навіть школу ще не закінчила?

— Не уявляю, як може бути інакше,— відповів Лі.— Сміх приходить пізніше, як зуб мудрості, а сміятися з себе навчаєшся насамкінець, у шалених перегонах зі смертю, та подеколи і не встигаєш.

Вона відбивала м’ясо дедалі швидше, у несталому, нервовому ритмі. Лі викладав на столі геометричні фігури з п’ятьох сушених квасолин — лінію, кут, коло.

Відбивання припинилося.

— Місіс Траск жива?

Палець Лі на мить завмер над квасолиною, потім упав на неї і перетворив «О» на «П». Лі знав, що вона на нього дивиться. Він міг навіть уявити на її обличчі паніку від поставленого питання. Думки в нього металися, як миша, що втрапила до мишоловки. Лі зітхнув і здався. Повільно обернувся, поглянув на неї і побачив, що його уявлення було точним.

Він заговорив безбарвним тоном.